На річці

Євген Гуцало

І в лугах у березі — так само чуються пташині переспіви та пересвисти, перегуки та оклики.

— О, чуєш, чуєш, — це баба Ликора. — Гуси...

Справді, десь зовсім неподалік, з-за кущів лине гусячий ґелґіт. Нагостривши вуха, по-чаплиному високо й кумедно здіймаючи ноги в черевиках з розпушеними поворозками, баба Ликора йде на той гусячий ґелґіт, а я слідом за нею, намагаючись також ступати обачно.

Причаївшись за кущем верболозу, вона руками розводить гілля, просуваючи вперед цікаву голову, а я вже мавпую бабу Ликору, обіч неї теж розгортаю гілля...

Дикі гуси!

На скатертині лугової трави, наче вишитої ранніми квітами, ген-ген видніють дикі сірі гуси!

Їх там зібрався невеличкий табунець, ходять кружкома, а посередині їхнього живого кола топчеться на місці, витанцьовуючи, гуска. Ця гуска переступає з лапи на лапу так, наче перевалюється з лапи на лапу, крила в неї напіводвисли, й вона ворушить напіводвислими крильми, відстовбурчуючи їх то більше, то менше. Наче ось-ось хоче змахнути різкіше, дужче, аби злетіти, вирватися з живого кола, але не злітає, не виривається. А все витанцьовує, перебираючи лапами, й дзьобату голову на довгій шиї витягує так високо, як тільки може, вище вже не витягнеш!

— Гопака танцює, — каже баба Ликора.

— Хто гопака танцює? — не розумію.

— Та хто ж... Гуска танцює... Гуси танцюють.

І справді, гуска немов танцює гопака, а живе коло довкруж неї крутиться й крутиться, ґелґоче й ґелґоче, мовби також танцює гопака.

Поглядаю на бабу Ликору, сподіваючись, що вона скаже — й дика сіра гуска також невісточка, але баба мовчить.

А мені цікаво, так і хочеться пирскнути зо сміху від того чудного гусячого гопака, від їхнього ґелґоту, але я тільки прикладаю долоню до губів. Сіра гуска також вибирає собі пару? Авжеж, вибирає до душі, й повинна когось вибрати одного з того табунця, який весь мені видається чомусь лише з гусаків. Тому так довго й танцюють, що їх багато, що важко вибрати кращого, що ніяк не зважиться.

Постріл гримить раптовий і несподіваний.

Наче грозовий грім котиться довкола, котиться низько понад землею, котиться не в одному якомусь місці, а скрізь — і над селом, і над лугами, й над річкою.

Прокотившись, згасає, та я чуюся так, наче постріл і досі відлунює у вухах. Чуюся так, наче за першим голосним пострілом ось зараз пролунає другий. І я зіщулююся душею, очікуючи на цей другий постріл.

Хто стріляв, де?

Табунець диких гусей, що танцював отамо на зеленому моріжку, спиняється, наче його навальною хвилею вітру вдарило — і вже немає отого живого танцівливого кільця, всі змішалися докупи, вже біжать, лопочучи крильми, вже зриваються й злякано летять понад річкою, швидко, якомога далі від небезпеки.

Вмерли пересвисти й переспіви птахів на лузі, а на воді — шарварок і колотнеча, крижні тікають у рогіз та осоку, норці пірнають, якісь качки летять урозтіч, стелячись понад самою поверхнею. І сама річка начеб теж лякається, береться брижами-хвильками поміж зеленими острівцями, і від хмар, що затуляють сонце, з іскристо блакитної обертається на темно-голубу, прищулену.

Баба Ликора, стемнівши на виду, хапає мене за руку, і я відчуваю, що її долоня — холодна й тремтить.

— Ходімо, надивилися... Стріляють, нехристи...

Й село наше Овечаче по горбах та по вибалках також наче зчорніло, принишкло, насторожено очікує ще на постріли.

— Це війна? — питаю пошепки, поспішаючи за бабою, заплітаючись ногами.

— Війна, а яка ж хороба...

І мимоволі втягую голову в плечі, бо ж — війна зовсім близько, десь отут, в овечацьких лугах, оце війна стріляє, дихає смертю.

— Жди отут, — наказує баба Ликора, зоставляючи мене у верболозах.

А сама йде кудись, і хода її гасне в траві. Куди вона? Зоставшись сам, спершу намагаюся не дихати — й раптом до слуху мого долинає переспів і пересвист пташиний з лугів. Аж не віриться, що пташки знову щебечуть і тішаться весною. Може, й дикі гуси знову прилетять? Дивлюся в небо над річкою, але в ясному повітрі гусей не видно. Опускаю погляд нижче, на воду, й очі мої теплішають від радісного здивування.

Поміж зелених острівців знову плавають качки!

І не просто плавають, а затівають свої весільні ігри!

Ген оті самі норці, а може, й інші: два селезні дженджуряться біля качечки, ось вони мовби врозбіч кидаються від неї, зупиняються — і вже пливуть назустріч, ось водночас пірнають, нема їх, нема, качечка саменька на воді, та вже качури водночас вигулькують з води, якісь наче здивовані й веселі, щасливі, легко й натхненно пливуть довкола качечки.

Аби з-поміж них вибрала собі до пари — на ці весну й літо, щоб разом вивести й доглянути каченяток, щоб разом восени летіти в теплі краї до вирію...

З-за лози виходить баба Ликора з коромислом, що вигинається на плечі, а на коромислі погойдується двоє відер, гублячи на землю срібні краплини води.

— Дивишся? Може, й ти собі вподобав оту сіру качечку? — жартує баба Ликора. — Але ходімо до хати, спершу в річковій воді скупаєшся та голову змиєш. Бо качечка не вибере тебе такого, замурзаного. Бачиш, її селезні цілий день купаються в річці, то вона вибере селезня.

Баба Ликора жартує, і мені стає радісніше на серці, розвиднюється на душі.

Йдемо вуличкою до хати, а я, дивлячись, як цяпотять срібні краплі з відер, усе озираюсь назад.

Наче ще не надивився на весільні качині танці на річці...

Наче остерігаюся, що знову розляжеться, громом покотиться страхітливий постріл...