Реклама на сайте Связаться с нами
Твори видатних українських письменників

Лелеченя

Євген Гуцало

На главную
Твори видатних українських письменників
Життя і творчість українських письменників
Скорочені твори українських письменників
Творчість Євгена Гуцала

І ніби змінилось Андрійкове життя. Коли поспішав куди-небудь, то, перш ніж вискочити за обійстя, надибував зором лелек на хаті; махав їм рукою, ніби запрошував із собою.

Якщо лелька літала на торфовисько чи на річку, на гнізді залишався лелека. Із гордості так витягував шию, що міг вільно через комин зазирнути до хати або ж побачити, що діється за самісіньким обрієм... Коли Андрійко повертався додому пізно, то, помітивши на гребені чіткий силует лелеки, який стоїть на одній нозі, знав, що господар оберігає своє гніздо, і йому ставало добре й затишно.

Грипечуки тримали гусей. Мати підсипала одну гуску, потім другу, а коли почала нестись третя, то підсипати її мати не захотіла. Забрала яйця й здала в районі на інкубатор. Але гуска надумалась і ще знесла одне яйце. Що з ним було чинити? І викинути жалко, і в район добиватись заради одного яйця нема охоти. Батько наказав синові, щоб той відніс яйце дядькові Мальованому, який збирається підсипати своїх гусок...

Коли йшов дощ, то лелька ховала голову під крило або ж витягувала шию, ніби з підозрою прислухалась до шуму води. Старий лелека, заміняючи її, так пихато сидів на гнізді, що Андрійко не стримувався, щоб не усміхнутись. Бувало, що, сторожуючи, засинав на одній нозі і, падаючи, котився по стрісі. Проте втримувався на краю. Мати, просинаючись, чула, як по стрісі важким сніпком котиться сонний лелека, бубоніла:

— О-о, знову мало шиї собі не скрутив.

Якось батько зайшов до господи і мовив:

— Уже й лелеченята є. Одненьке, правда...

Андрієві закортіло зразу ж влізти на хату й дивитись, та батько нагримав:

— Ще надивишся, як літатиме.

Лелеченя підростало, вбивалось у колодочки, крила його спочатку були схожі на слабенькі гіллячки, та скоро попушистішали. Воно, оцупкувате й головате, визирало з гнізда, ніби дивувалося, що опинилось так високо. Лелеки, мабуть, дуже стурбовані, що лелеченя не вчиться літати. Щось гомоніли поміж собою, і в їхніх криках чулась тривога.

— Вродилось якесь пришелепкувате, — казали сусіди. — Бо чого б це як колода? Он у баби Домки давно вже літають. Вона хотіла їм навіть постинати крила, щоб були як гуси, щоб поправлялись.

Лелеченя й не думало зриватись. Тоді стурбовані лелеки цілий день літали по всьому селу, по лугах, по торфовиську, навідувались до лісових озер. Після полудня над Грипечукову хату налетіла лелеча хмара. Вона не зупинилась на місці, ширяла над подвір’ям, ганяючи по траві вітер та стелячи швидкі тіні. Птиці сумовито курликали, і їхній жаль западав у душу, будячи тривогу й непорозуміння. Нарешті обліпили хату так, що вона побіліла й зверху, стріха її заворушилась безліччю крил, ніби ось-ось мала зринути в небо. Ті, що не вмістились на хаті, повсідались на ясенах, на грабах. Всі стурбовано дивились на лелеченя, що злякано скрикувало в гнізді. І перемовляячись між собою, ніби обговорювали хтозна-яку важливу подію. Старий лелека і його лелька прислухались до тієї розмови, зрідка курликаючи, ніби додавали і від себе. Лелеки ще погомоніли — і раптом їхня хмара знялась із хати й дерев та й полинула геть, наче її не було. Зостались тільки господарі та наполохане лелеченя в гнізді.

— Це не перед добром, — сказала Грипечучка і гримнула на сина: — А ти чого це крутишся, не вгомонишся? Чого в тебе такий вид, ніби ти обікрав когось?

Андрійко крутнувся й зник так швидко, що за ним слідом щириця на дворі спалахнула зеленим полум’ям. І вже сховавшись у бузині від цілого світу, а особливо від тієї лелечої хмари, він бачив, як лелеки з їхньої хати злетіли високо-високо. І раптом один із них, склавши крила, опукою шугнув донизу. Моторошно стало Андрійкові, обсипало холодом, а в цей час другий лелека, зробивши прощальне коло над землею також згорнув крила й почав падати додолу. Андрійко не зважився простежити його політ до кінця, затулив долонями очі, деякий час так сидів, а потім впав обличчям у трухле листя, в порохняву — й заплакав. Коли перевернувся горілиць, то все ще плакав, і порожнє блакитне небо крізь сльози здавалось то рожевим, то фіолетовим, то жовтим, то червоним. Витирав кулаком очі, та сльози текли й текли, розмальовуючи небо в райдужні барви.

Минуло літо, настала осінь, лелеки згуртувались у ключі й відлетіли. Всю зиму Андрійко чекав, коли ж та весна прийде. Довшої зими, ніж та, в його житті не було: за снігами та морозами, за метелицями кінця їй не виділось. Та край настає усьому. Напровесні в грудях подужчала віра на щось добре й гарне. Полетіли перші лелеки. Не зупиняючись, вони простували по небесних дорогах на північ. Ось уже й до тракториста Гаркуші повернулись, і до баби Домки, й до школи, і до всіх, до всіх. Тільки на Грипечуковій хаті гніздо зосталось порожнім і з кожним днем ставало ще чорніше та непривітніше. Ніхто з лелек не хотів поселятись у ньому. “И чому я тоді не відніс гусяче яйце дядьку Мальованому, — дорікав собі Андрійко, — навіщо підклав лелекам?”

Ось і нова зима забіліла... А він ждав нову весну.