Реклама на сайте Связаться с нами
Твори видатних українських письменників

У лелечому селі

Євген Гуцало

На главную
Твори видатних українських письменників
Життя і творчість українських письменників
Скорочені твори українських письменників
Творчість Євгена Гуцала

Синє моє село — за відстанями та за роками...

Чому синє? Й сам не знаю. Адже сіре воно влітку, бо все притрушене пилюкою; похмуре воно восени, коли тоне в багнюці; безрадісне воно і взимку, коли мокра ожеледь стьмянить не лише сніг, а й дерева, хати.

А проте — синє! Може тому, що напровесні повітря там холодно-фіалкове, може тому, що і взимку над заметами та кучугурами застигає морозна блакить, може тому, що дощі там іноді ллють мало не з безхмарного неба. Ні, хмарка якась там переблискує, — завбільшки з хустку, — а з неї раптом посипались перли, наче сльози крізь сміх.

А може, синім таким здається тому, що багато там лелек? Літають вони й літають, а ти весь час дивишся вгору, дивишся в блакить, стежачи за їхнім плаванням, за їхніми перелетами, — тому й тепер, через відстань років, і лелеки оті здаються тобі теж синіми, наче на їхніх крилах літало небо.

Повнісінько лелек! Село понад водами, побіля лісів, село низинне й вербове, та ще лозове, та ще осокорове, — стало воно одним велетенським гніздом для лелек, і прилітали вони сюди упродовж віків минулих, прилітають тепер, прилітатимуть і тоді, коли вже інші верби тут ростимуть, інші осокори, інші хати стоятимуть, і для інших очей синітиме небо на їхніх крилах. А сусідні села теж такі — низинні, мокрі, і до них навесні підступає повінь так, що човнами іноді доводиться плавати від однієї хати до другої; і тут лелек теж багато, ніби вони позбиралися з усього світу.

А в нашому селі біля кожної хати — свої лелеки. Мостять вони гнізда на вербах та осокорах, на стріхах. Кількоро вхитрилося викласти свої гнізда на церкві — ці живуть у селі найвище, вони ближче до неба й за людей, і за інших птахів. А двоє лелек пробувало зліпити гнізда в димарі сільської школи. Носили вони галуззя один день, носили другий, а потім запримітив це шкільний сторож.

Довго стояв на подвір’ї, спостерігав. Стежив, куди летять, звідки, що приносять на своє гніздо. А потім приставив драбину до стіни, виліз на дах — і давай руйнувати змощене гніздо. Бубонів собі під ніс:

— Теж мені грамотні познаходились. До школи закортіло! Мостіть на хатах, а сюди зась! Бо позабиваєте димарі сміттям, а дим і не йтиме! Самі не знаєте, що я вас учити маю?

Навідались оті шкільні лелеки, глянули, що все розкидано, й затужили, поклацуючи дзьобами. А сторож, стоячи внизу, кричав їм:

— Ну чого, чого сердитесь? Я ж на вас не серджусь! Шукайте в іншому місці.

Біля кожної хати — свій лелека. Прилітають вони на старі свої гнізда, а коли які не повернуться, то так і знай — спіткало їх у дорозі лихо. Стоїть їхнє гніздо порожнє, смутком віє од нього, та, дивись, невдовзі зайняли його інші лелеки, клекочуть уже там, яйця кладуть, пташенят висиджують.