Безсмертя смертних

Євген Гуцало

— Вічно жінки щось не поділять, нема що ділити...

— Виглядає! Ніна десь у Куманівці чи в Чернятині, їздить по родичах, а він виглядає!

— А хто їй хату стереже чи город порає?

— О, хата втече? Нема добрих людей город попорати? Чи, може, тобі не терпиться її курей просом нагодувати?

Від річки Стася веде Опанаса Марковича, обхопивши витіпаним перевеслом руки за стан, а він обвалюється на її плече-підпору. Пройдуть трохи — й зупиняться, старий учитель пурхає очима по стрічних, вишукуючи когось, а Стасі соромно й тяжко, наче на жердинисті її плечі звалилась ще й якась невидима гнітюча ноша, що ось-ось обірветься...

Через тиждень після цієї риболовлі, з якої повернулись таки без ока і луски, Опанас Маркович зібрався до магазину по хліб. Подрібцював за костуром, що витанцьовував у руці чи то гопак, чи то якийсь інший п’яний танок. Подався — й нема, хоча, здається, можна б уже з хлібом повернутися із сусіднього села. А тут повертається — й не сам, а обвисає мішком на плечах у сусідки Галі, що бризкає сердитим зеленим світлом із джмелястих очей.

— Станіславо Янівно! — кричить до Стасі, що в городі підгортає картоплю. — Ви глядітимете Опанаса Марковича? Куди ви його послали?

— По хліб сам попросився піти... Ой лишенько!

Підборіддя, щоки, лоб у Опанаса Марковича ніби хто залізною тертушкою тернув, поздиравши шкіру, закров’янивши живою, дрижачою кров’ю.

— Що з тобою? — плакала сухими слізьми. — Як це так?

— В магазин люди привели вже побитого, — розповідала Галя. — Підібрали на Шендерівці в бузині...

— На Шендерівці? — не вірила Стася. — Чого ж це тебе понесло на далеку Шендерівку, якщо ти подався до магазину по хліб?

— Ноги підкосились, я й звалився, — сіпались губи в нього, а в погляді — не так біль, як іскри болісного сміху. — Корчі взяли такі, що звестись не міг на ноги.

— Чи не знаєте, Станіславо Янівно, чого опинився на Шендерівці? — гриміла шворнем-язиком Галя. — Не інакше як до Ніни Танчик подався!

— До Ніни? — вірила й не вірила Стася.

— Попарубкувати засвербіло — от і дременув! — дорікала Галя. — Та чи вам, Опанасе Марковичу, мало своєї жінки? Та чи маєте стільки здоров’я, що ладні всіх жінок перелюбити у Хвощівці? Залиште цієї роботи трохи й для інших, щоб не підірвались! Ха! Впав — і рачки повзе! Світ ще не бачив таких ловеласів! Завзятий!

Вона глузливо шпетила, й старий учитель не стримався:

— І завзятий! Бо чом не завзятим бути? Моєї роботи за мене ніхто не поробить!

— Скільки ж вам казати, що нема Ніни в Хвощівці, що по родичах подалась, бо догляду потребує так само, як ви. Чи закортіло поцілувати замок на її дверях?

— Еге, замок поцілувати!..

Стася хутенько принесла води від криниці, й обидві жінки в четверо похватних рук змили кров з обличчя, а подряпини й садна змастили вазеліном. Опанас Маркович, сівши на колоді під черемхою, мружився на сонце, ловлячи проміння ранами, й літній вітрець сріблився в його сивому покостриченому чубі.

— Я вам походжу до Ніни! — пригрозила Галя жартома і всерйоз. — Коли вже кортить так — ходіть до мене, тут близько, через межу, а як скопититеся з ніг, то в м’який город і в м’яку картоплю, а не в тверду жорству дорожню.

— Сама набиваєшся, ха-ха! — кигикнув хрипким голосом у відповідь. — Я до тих не ходжу, що самі набиваються.

— О, гордий який! — кепкувала сусідка, що любила отак пожартувати з охочим до жартів Опанасом Марковичем. — Ну, мені пора на роботу, — це вже Галя до Станіслави Янівни, що побіля чоловіка не тільки плечима зіщулилась, а й зором охлялих очей. — А ввечері навідаюсь і наведу порядок у вашій родині, коли самі не годні. Чуєте, Опанасе Марковичу? Дітям вашим понаписую!

Галя війнулась буряною постаттю з обійстя, а вони вдвох як закам’яніли в мережаних та ворушких від вітру тінях розлогої старої черемхи, й по лицях у них перебігали ті сірі тіні, мовби пташата якісь прагнули оживити зморшки, та тільки не оживали застиглі плетива на лицях, не прозирала з їхніх кайданів ні молодість колишня, ні радість не просочувалась джерельцями.

Опанас Маркович припав щокою до руки Станіслави Янівни, завмер, вбираючи в себе шорстке й сухе тепло її долоні, і пальці її шкарубкі ледь здригались. Тулився щокою до зів’ялої долоні — й зів’яла долоня тулилась до поточеної борознами щоки, яка раптом узялась дрібненькою товченою їддю сльози, а за нею й друга сльоза скляною їддю замерехтіла. Не казали одне одному й слова, лиш від дихання здіймались та опадали груди й пір’їсто тріпотіли в обох опущені повіки, за якими було в цю хвилю замкнуто й очі, й душі, все їхнє минуле — і майбутнє — життя...

Хоч і сусіди, а Галя не зустрілась їм ні сьогодні, коли привела додому зраненого Опанаса Марковича, ні завтра, лиш — післязавтра. Зблідла й змучена, пов’язана кремовою хустинкою та в чорній блузці з довгими рукавами, сусідка не так прийшла, здається, як присунула в старих туфлях на стесаних каблуках. Завжди по-дитячому усміхнену Станіславу Янівну морозним ляком обсипало, коли в надвечір’ї матіолової барви постала перед нею Галя, змаліла й висушена від горя невідомого.

— Що сталось?

Готувала куліш на літній кухні, де жовто-біло дзвенів огонь через круглі дверцята плити. Дух засмажки — старе сало з цибулею — струмував кругом.

— А то ви, Станіславо Янівно, не знаєте, яке горе? — відказала голосом із могили.

Ноги в Стасі задерев’яніли, наче відморожені. Сусідка підступила в скорботному мовчанні й зупинилася з обвислими руками.

— Де Опанас Маркович?

— Опанас Маркович? — перепитала Станіслава Янівна. — Читає в кімнаті.

А сама ладна була кинутись у хату, щоб пересвідчитись, що чоловік таки в кімнаті на дивані читає газету чи дивиться телевізор.

— Ой, я більше не можу!..

— Та що сталось, Галю?

— Я сама піду до Опанаса Марковича... Я сама скажу Опанасу Марковичу про смерть, бо мовчати більше не можна.

— Хто ж помер, Галю?

— Ніна Танчик померла, чи ви не знаєте? І я хочу сказати Опанасові Марковичу... Якщо ви не сказали, то я скажу, бо хтось однаково скаже, завдасть удару. Чи йому легше стане від того удару? Ви пожаліли, а що вийшло? Він до покійної пішов на побачення. Хіба вийшло краще? Скажу, що померла в Куманівці чи в Чернятині у родичів, що звістка ось тепер у Хвощівку дісталась.

А що Станіслава Янівна мовчала, то крик вирвався з грудей у сусідки:

— Чи ви хочете, щоб він знову подався на побачення до покійної Ніни Танчик?

Сухенька, як сніпочок льону, господиня зняла з плити глиняне горня з кулішем і глиняну риночку з засмажкою. Вона й тепер готувала не в алюмінієвому посуді, а в глиняному, бо — так вважав Опанас Маркович — у металевому посуді будь-яка страва губить свій природний смак, метал нищить аромати.

— Де ж таке бачено, Станіславо Янівно? — оговтуючись від нападу істерії, не так дорікнула, як поспівчувала Галя.

На порозі веранди раптом постав Опанас Маркович із костуром у руці, й молода сусідка в розпачі ступила до нього з літньої кухні.

— Га-а-лю! — зашелестів голос у Стасі. Й зовсім тихо: — Не смій, Галю... — Цупко вхопила за лікоть, вивела за ворота й тут повторила: — Не смій...

— Таж до яких пір? — вирвала лікоть спантеличена Галя.

Станіслава Янівна не відповідала, лиш розпростерла руки на воротях, неначе крила пташка, що захищає гніздо.

— Та чи Ніна Танчик оживе, якщо Опанасу Марковичу не скажемо правду? Та й чого доброю волею таку муку берете на себе? Скільки ще маєте мучитись?

— Хай вірить, що жива... Хай головиха ніколи не вмирає для мого Опанаса, хай завжди зостається жива.

Стояла з розкриленими руками на воротях, і здалось Галі, що жодна чорна птаха-вістка не здужає перелетіти через неї на подвір’я, не сягне слуху Опанаса Марковича, котрий закам’янів у проймі дверей на веранді...