Мирова

Євген Гуцало

Федір Гнідаш гребнув правим веслом, направляючи човен до берега, й прим’ята лепеха зашелестіла під днищем, а водяні павучки побігли по сколошканій голубій поверхні; заграли прозорими крильцятами коники, й сонячне проміння замерехтіло смарагдово-олійними іскрами на тих рухомих крильцятах-вітрячках. Човен тицьнувся носом у жовтий пісок, і рибалка, взявши в руку черпак, заходився вичерпувати й виливати за борт воду, що пахла затхлим духом болота й смолою, якою просмолено човен.

— Доброго дня... чи вже доброго вечора!

Привітався чоловік, що поміж густої дерези та припорошених літньою курявою лопухів спустився до берега. Лисий, він мав шпичакуваті вуса молочно-воскової барви, що летіли над рум’яними, по-дитячому припухлими губами; червоні його щоки могли б здатись підфарбованими, так яскраво світились; пухнасті, як мишійка, брови половіли над гудзикуватими, випуклими очима, що дивились на світ відкрито й радісно.

Розігнувшись у попереку, рибалка спершу поглянув на сонце, що червоним вогнищем не так горіло, як наче двигкотіло в полинялому від спеки небі, а тоді вже обернувся на голос. І не відповів, а тільки — дивився, немов клав на постать, що спинилась біля човна, два важкі камені.

— Ох і смажило сьогодні! — мовив чоловік, наче й не роздосадуваний тим, що йому відповіли похмурою мовчанкою. — Геть усе прив’яло від такої жари, хоч би не вигоріло, бо тоді ні хліба не збереш, ні бульби.

Зелень на городах, що по горбах збігали до річки Гнилоп’яті, й справді захляло похнюпилась, і листя на верболозах немовби поопускало зелені прив’ялі вушка...

Федір Гнідаш, відклавши черпак, узяв до рук весло й уже намірився відіпхнутись від берега, як прийшлий чоловік сполошився очима, що стали ще гудзикуватіші й випукліші.

— Федоре Івановичу, стривай, балачку маю до тебе!

Рибалка завмер, і чорноземного тону його лице ще дужче посутеніло: чи роздумував, чи вагався.

— Що хочеш сказати? — зрештою озвався, і в сухому голосі наче волосінь кінська бринькнула. — Слухаю, Даниле...

— Та хіба нема за що побалакати?

— Ну кажи, — буркнув Гнідаш і нетерпляче повів рукою, в якій гойднулось весло, процяпотівши разком краплин на пісок.

— Та яка балачка, коли ти на воді, а я на березі?

— Чи я звідси не почую?

— Почуєш, тільки ж ось у мене... — Й рум’янощокий, сивовусий Данило обома руками підніс перед себе повнісіньку сумку фіолетової капронової нитки; через її дірочки видніли пакунки, загорнуті в папір.

Обмацавши важким поглядом сумку, Федір Гнідаш поклав весло на днище човна й важко ступив на берег.

— Є за чим посидіти, — трусячи сумкою, радів Данило. — Ми ж люди чи не люди? Коли є балачка, то як не побалакати, еге?

Хоч і зійшов на берег Гнідаш, та досі не розгодинився на похмурому лиці, воно таїло приховану грозу. А що старий, схожий на дитину, Данило благально й винувато заглядав ув очі, а що й справді кортіло випити, рибалка з сумною приреченістю на виду почвалав у затінок осокора, ближче до хащів очерету.

Скоро вони сиділи на траві під осокором, а перед ними, явлені з капронової сумки, лежали на простеленій газеті хліб, сало, цибуля, огірки.

Сквапним рухом руки Данило дістав звідти й пляшку пивця, а коли за першою сизим голубом вилетіла й друга, лице в Гнідаша відтануло й замерехтіло сипким усміхом.

— А навіщо друга? — поспитав.

— Хіба пропаде? — відказав той лукаво. — У воду виливати не станемо, щоб риба не сп’яніла.

— Витверезника в річці для риби нема, — пожартував Гнідаш.

— А нема, — зрадів на той жарт старий. — Та й хіба ми самі не впораємося? У мене ж іще пара є...

Вихилили із склянок, завбачливо прихоплених хазяйновитим Данилом. Випивши, старий молодцювато хекнув, витер вуса кулаком — і аж тоді надкусив цибулину міцними, як кукурудзяні зерна, зубами. Рибалка повільно процідив тепле пиво крізь зуби, знову посутенів на землистому виду, наче в мислі закрався гіркий спогад.

— Значить, я тобі могорич ставлю, — забубонів старий, — щоб, значить, у нас пішло на мирову.