В лузі на старому дивані

Євген Гуцало

Тут, мабуть, наспіла пора бодай коротко сказати, хто такий Петро Зеленюк. У селі, здається, не водилось такої роботи, за яку б він не брався. Був шофером, механізатором, комірником, бібліотекарем, фуражиром, доярем. На жодній роботі не затримувався, не приростав душею. З жінкою своєю Дусею, сварливою і язикатою плетухою, дітей не надбав, а тому-то вона пащекувала: «Ви хочете, щоб він на дітей розстарався? Де він розстарається на дітей, коли до хати йде з порожніми руками, коли все з хати!» Він і справді не тільки дітей не надбав, а й начиння ніякого до хати і не купив, і своїми руками не виготовив. Ото й мав, що старого дивана, котрий дістався від матері як весільний дарунок. Коли сварився з Дусею, то вже не вперше тарабанився з тим диваном назад до матері. Та сталось так, що цього разу стара й на подвір’я не пустила, а що вертатись до Дусі й миритись не хотів, то й опинився в лузі неподалік.

Отже, тепер лежав горизнак на своєму весільному приданому й співав:

— «Не жалею, не зову, не плачу, все пройдет, как с белых яблонь дым. Увяданья золотом охваченный, я не буду больше молодым...»

Данило, їхній сільський електрик, а також друг («Та я останнє віддам Данилові, та я для кореша сорочку зніму з голого тіла!..») проїхав по м’якому луговому килимі на велосипеді і, взявшись рукою за диванну спинку, спинився. Пухкогубий, пухкощокий, пухколобий — якийсь перестиглий весь. І двоє сивастих очей — двоє синіх ховрашків ворушаться в нірках.

— Візьми ось! — подав сітку з хлібом та ковбасою. — Увечері ще навідаюсь.

— Отрути не захопив?

— Тільки пляшку рожевого...

— Що там у селі? — спитав, наче про іншу планету.

— Село собі знай регоче на повні груди.

— Сміх — запорука здоров’я. Чим більше сміємось — тим дужчі. Треба було б у кожному селі відкривати не лікарню для хворих, а пансіонат сміху. Поліклініку реготу. Імені відомого цигана, що обливається сироваткою.

Данило вже рушив, як йому вслід полетіло:

— Тримай зі мною надійний зв’язок! — І полинув бадьорий спів на весь усміхнений ранковий луг: — «Стою на полустаночке в цветастом полушалочке, а мимо пролетают поезда...»

Через якийсь час до дивана в лузі чітким військовим кроком підійшов учитель фізкультури їхньої школи. Вчитель фізкультури чомусь завжди ходив саме так: розгорнуто плечі, випнуто груди, задерто голову, й неодмінно чіткий карбований крок. Чи то в школі, чи то на ярмарку, чи то в лісі, де, крім дерев, птахів і квітів, більше нікогісінько.

— Що ти тут робиш? — запитав учитель фізкультури, нітрохи, либонь, не здивований.

— Живу, — почулась відповідь.

— Чому? — пролунало запитання.

— Бо мати народила.

— Я зупинився на дорозі, дивлюсь, думаю: може, моя допомога потрібна? Може, думаю, машина з меблями перевернулась? Катастрофа?

— Я тут живу.

— У лузі?

— Та ще й при березі.

— Нічого не розумію, — сказав вчитель. — Поясни.

Роздягнений, у самих лише трусах, Петро Зеленюк сидів на дивані й пояснював:

— Я вільний? Вільний. Маю право жити де заманеться? Маю. Приміром, поїхати у Воркуту на шахти. Чи в далекий Туруханський край. Чи в каракумські піски. Чи в славне місто Одесу. Можу поїхати, можу там жити? Ніхто забороняти не стане?

— Можеш поїхати... Ніхто забороняти не стане...

— Так чому я не можу жити в лузі на околиці свого села?

— Ну, бачиш...

— Ага, значить, приїде якийсь чужий турист до нас, поставить отут намет, йому, значить, можна?

— Можна... В наметі.

— А чому ж мені не можна? На дивані?

— В тебе хата є в селі.

— Нема в мене хати. З жінкою посварився. А рідна мати не пустила на подвір’я. З роботою в промтоварному магазині поки що розрахувався, а кращої не знайшов. То маю ж я десь жити, га?!

— Однаково не розумію, — торопів учитель фізкультури.

— Жаль. Значить, так і не зрозумієш.

Учитель фізкультури чітким солдатським кроком подався геть, а Петро Зеленюк, сидячи на дивані, співав. Співав погожому дневі, розквітлому лугові, деревам. І хатам на горбах, садкам і городам, що відкривались перед ним.

— «Чужой земли мы не хотим ни пяди, но и своей вершка не отдадим!..»

Тепер він ждав гостей. А якщо не гостей, то відвідувачів-глядачів. А що, хай би навідалась рідна мати, яка не пустила на подвір’я. Але чомусь найдужче йому кортіло, щоб прийшла Дуська, жінка. Вглядався в кущі на лузі, у вулички на околиці, на дорогу, що слалась поміж осокорів, та ніде не помічав Дуськи, яка б мала квапитись до нього, щоб умовити йти додому й не виставляти її на посміховисько. Й тому, що Дуська вперто не йшла, в душі закипав гнів — гострий, веселий. І колгоспний пенсіонер Онисим Гаркуша, й учитель фізкультури — не ті кадри. Та не він буде, якщо не дочекається справжнього кадра, Дуську!

«Газик» бригадира колгоспу, наче глісер по воді, проплив по розквітлих хвилях червневого лугу, й передні колеса машини мало не накотились на диван. З-за лобового скла, мовби з акваріума, блимав бригадир, схожий на товстого сома, й вуса його двома тоненькими струмочками збігали донизу.

— «Броня крепка, и танки наши быстры...»

Мотор «газика» не глушив задиристого співу.

Бригадир, м’яко погойдуючись на ногах-балонах, у які, либонь, було накачано повітря, виколихався з машини. Мотор гарчав.

— «И первый маршал в бой нас поведет...»

Коли він доспівав, бригадир зааплодував долонями-пампушками й крикнув:

— Біс!

— На «біс» не виконую, — облизав сухі губи колишній працівник промтоварів.

— Порушуєш, — сказав бригадир. — Заважаєш. Отут, у лузі.

— Заважаю? Отут, у лузі? — Зеленюк радий був зчепитись із бригадиром. — Кому?

— Худобі, — сказав бригадир. — Заважаєш худобі. Тут повинна пастись худоба й нагулювати молоко. Луг — не спальня і не буфет. У спальні можна спати, а в буфеті горлати пісню про комиш, який шумить.

— Хто мені указ? Захочу — й подамся до лісу зі своїм диваном!

— Луг — колгоспний, а ліс — державний, теж не можна. В лузі — худоба, а в лісі — пташки й козулі, а також лісова прохолода... й знаєш, рожеві сунички доспіли... Кожне прописане на своєму місці. Корова на своєму пасовиську, білка в своєму дуплі, джміль на будяку, сорока у вільшині... Скажи, вони тобі не заважають?

— Хто — джмелі й сороки? — засміявся. — Ще б чого!

— А ти їм заважаєш. Мозолиш очі. От серед них нема ніяких анархістів, правда? Брав би з них приклад, Петре. З усяких там бджілок та джмелів, із усяких там жучків і мурашок.