Андрій Шуляк

Євген Гуцало

В суботу Андрій Шуляк із жінкою на попутному автобусі подались у Малий Чернятин, мали відбути весілля в небоги, бо до тридцяти літ засиділась у дівках, а тепер віддавалася за вдівця з дітьми. Андрій, що завжди рубав правду-матку, тим більше не криводушив подумки під звуки духового оркестру: «Якби в чоловіка не горе, то й до сорока пересихала б на пні, бо коли мати не подарувала вроди — в бога не випросиш». У Тернівку повернулись так само попутним автобусом у неділю ополудні: подарували подарунки, перебалакали за чернятинських родичів і знайомих, похмелились — і гайда.

Стояв серпень, чи не найкраща пора літа, коли земля, при силі та при здоров’ї, віддячує людям урожаєм за їхню працю. Тернівка, розлігшись по горбах, безжурно мліла в літеплі сонячного проміння, радуючи очі доспілими барвами всього сущого: хай то слива-кобильоха на гілляці, хай то гарбуз на городі, хай то качан кукурудзи на стеблі. А ще ж скільки квітів цвіло о цій годині по селу, цвіло за огорожами по обійстях, по городах, просто вздовж вулиці!

Раді, що по-людському відсвяткували весілля, та ще втішені золотим серпневим днем, Андрій зі своєю трохи намореною, та все ж таки звабливою вишневощокою Шулячихою підступили до рідного дворища, обсадженого ясенами та кленами. Жінка відчинила хвіртку й подалась до хати, бо як-не-як, а ніч удома не ночували.

Андрій спинився у воротях, ждучи; на його жовтому й круглому, як місяць, обличчі стриміли гострі вуса, схожі на ластів’їні крила; тверді зеленаві очі лежали під бровами, нагадуючи недозрілі ліщинові горіхи.

Так очікувально постоявши у воротях і нічого не діждавшись, Андрій Шуляк ступив на заспоришене подвір’я, роззираючись на хату й гараж коло хати (машиною в Малий Чернятин не їздив, бо весілля — це горілка та хміль), на погрібник, на хлів і на садок...

Тут із сіней не так вийшла, як сумним сумом висунулась дочка Галя, семикласниця: очі запухли від сліз, щоки одутлі від плачу, на покусаних губах запеклась кров.

— Що сталось? — поспитав батько, чуючи, що в грудях немов крижинка розтанула.

Галя опустила погляд у землю, ніби її так прив’язано.

— Чого рюмсаєш? — поспитав уже сердито.

Дочка хотіла сказати щось, тільки ж голос її булькнув у горлі, мов камінець у воду: так виплакалась, що захрипла. Взяла батька за руку і, мерехтячи на сонці жовто-просянистим волоссям, повела на город. Ішла по стежці, а він по викопаних із-під картоплі корчах, чіпкими очима ширяючи довкруж, і та крижинка в грудях усе не могла розтанути, ширячи по тілу тривожний холодок.

— Ось...

Пройшли грядку з головатою капустою, поминули гудиння огірків із сонними жовтяками, й тут, за рядком соняшників, Андрій Шуляк угледів мертвого собаку.

Довкола зрита пазурами земля, позасихали на грудках краплі крові, а він лежить на боці, відкинувши лапи й вищиривши ікла. Між іклами синів язик висолоплений, очі оскліли й скаламутніли.

— Що з Дружком? — поспитав, сам собі не вірячи.

— Дуже завивав сьогодні зранку, — знайшлась на голосі дочка.

— Та що з ним?

— Звивався отут на городі й завивав. Я вибігла з хати, так страшно виє і скімлить. А потім тільки хропів і лапами совав та ще здригався. Я до нього: «Дружок! Дружок!» Він іще дивився на мене, а потім і дивитись перестав, лиш піна йому виступила з пащі...

В дитячому горлі наче пташина схлипнула, й той глухий, розпачливий звук відізвався росяним мерехтінням у батькових очах.

— Що з ним? — підвівши голову, запитала Галя.

— Отруїли. А чи голку дали з’їсти з м’ясом.

— Навіщо? — допитувалась.

— Чи я знаю? Мене вдома не було.

— Хто отруїв, тату?

Андрій Шуляк, стоячи посеред городу, звуглілим зором окинув сусідські подвір’я, пробіг поглядом по зелених річищах обсаджених деревами вулиць — і не відповів.

— Якби обпатрав чужого півника, то сказали б, правда? — міркувала дитина. — Й ми заплатили б за півника, за всяку шкоду. Ніхто не скаржився.

— Та вже краще не скажеш, ніж сказали.

За городом на пустирищі кущились дерева, блекота, будяки, валялось іржаве залізяччя, й на цьому звалиську Шуляк заступом викопав чималу яму. Взявши за задні лапи, притягнув отруєного собаку, спустив на дно. Якусь мить повагавшись, ізгори прикидав битою цеглою, камінням, дрючками, а тоді вже присипав глинистим грунтом. Ще якусь мить повагавшись, нагорнув примітний горбик.