У степу на станційній околиці

Євген Гуцало

— Давно жду, — сміється сестра, й усміх на її губах блищить, наче срібна мильна піна в балії з білизною.

Хату затінено вишнями й грушами, в яких туркочуть розімлілі горлиці; крислаті мальви пишаються чорно-оксамитовим цвітом, схожим на розквітлі очі, що закохано роздивляються кругом; на кущах зеленого морозу — рожева піна цвіту; вихориться покрученими стеблами малинник, із якого обнесено до останньої ягідки; зате гілля старої вишневокорої черешні подзьобано мушиними цятками майже висохлих ягід, на які вже чомусь ні діти ласо не поглядають, ні птахи не налітають.

— Чуєш, Ларисо? — озивається Кужільний. — Хату відремонтую. Щоб така стала, як при покійному батькові. — Киває головою на розсядисту шопу, що сірою ящіркою завмерла на землі. — І до шопи дійдуть мої руки, дам лад.

— А дай, дай, — стріпує шелесткими руками-крильми сестра над балією. Лариса знай усміхається, наче раз за разом випускає на обличчя веселих птахів, а вони попурхали — й зникли, попурхали — й зникли. — Бо мої таки не доходять.

Дядько Стах замовк, сам у себе сховався, в неймовірну свою глибину, куди ні оком не зазирнути, ні думкою сягнути.

— Криницю почищу, — обіцяє Кужільний, надпивши води через вінця відра, що стоїть біля ганку. — Ще як батько чистив — то й досі. На прання годиться, а як на страву — хіба то смак? Вода — це здоров’я.

— Чим більше п’єш води — тим здоровший, — сміється сестра.

— І дерев молодих насаджу у садку, — каже Кужільний, — бо вже попереводились та почучверіли... Ех, нема батька!

Дядько Стах сидить на лавці, й лиса голова його блищить жовтою шкірою, мов міхур із овечим лоєм. В косого розтину щілинах тремтить драглисте полум’я примружених очей. Здається, дядько Стах ще далі заховався в свої незглибимі душевні безодні: ось він є, сидить на лаві, можна торкнутись пучкою — й водночас нема дядька Стаха, відбіг чи в далину далеку, чи в минувшину свою давно відшумілу...

Обідаємо на подвір’ї під грушею, де вкопано круглий стіл на одній нозі. Літають ластівки, як натхненні аргонавти, мерехтять басовиті бджоли, мережані тіні від ворушкого листя пробігають по руках і лицях.

— А знаєш, Федір Череда вернувся, — озивається Лариса.

— Федір? Череда? — Брови в Кужільного вигинаються від здивування коромислами, а під дугастими коромислами хлюпочуться очі сірими хмаринами. — Із Черкас повернувся?

— Каже — хочу вмерти на родіні.

— Бач, на родіні!

Згадують, коли саме Федір Череда разом із жінкою виїжджали в Черкаси до сина, який там оженився. Купили в Черкасах хату, жили мирно, та от не стало жінки, подалась на той світ, і Федір Череда на старість вернувся сюди, у Глинярку, до сина. Щоб не сидіти без діла, доглядає козу, молоко її густо віддає полином, бо пасеться в полинах.

— І я пастиму козу, — обіцяє Кужільний.

— А як ти там із своєю живеш? — питає Лариса.

— Ет! — навідмаш рубає рукою Кужільний, і кощаве його та гостре лице запавутинюється глухою злістю. — Не питай...

— Я не питаю, раз так...

— Ось подивися.

З внутрішньої кишені піджака Кужільний дістає фотокартку, з якої на нас дивиться юне дівчаче обличчя. Великий бант розпростер пелюстки на хмарині лляного волосся. Кирпатий ніс ледь зморщений, наче дівча перед фотокамерою стримувалось, щоб не засміятись.

— Хто це? — дивується Лариса.

— Ха! — аж молодшає на гострому виду Кужільний.

— Їй-бо, не знаю, скажи.

— А Ганя з блокпоста, п’ять кілометрів од Глинярки. Вчились в одному класі, я не раз проводжав уночі через ліс додому, коли з кіно повертались.

— А-а, — згадує Лариса, — ти розказував. Де вона тепер?

— Чи я знаю? — Кужільний стенає плечима, наче здіймає рога. — Десь є... Може, у Глинярці. Може, заміж вийшла в Тиманівку. Світ широкий.

— А ти все тримаєш її картку?

— Завжди ховав од своєї, щоб не знайшла й не подерла, отак усеньке життя. Тепер у тебе залишу, тут безпечно, сюди не навідається.

— Давай, покладу в альбом.

— Еге, в тебе Гані безпечніше. А я нарік теж сюди.

— До Гані? — сміється сестра. — До фотографії? Який вірний: і жонатий не розлучався з Ганею.

— Як удвох ішли вночі через ліс — не страшно, а самому назад — жижки тремтять!... Де та школа, де те дитинство, а пам’ятається.

Обідаємо під старим деревом, що посеред білого дня присвічує нам жовтими грушами-лимонками. За грушею крислата слива сяє димно-блакитними сливами. З-за сливи й показується гість у пожмаканих штанях, що пухиряться на колінах, у пожмаканій сорочці, розхристаній на гудзатих кучерявих грудях. У руках його, схожих на поламане обіддя від коліс, біліє півень, мерехтячи кораловим гребенем.

— Заробив! — хвалиться гість, струшуючи півнем.

Лівою рукою притримуючи півня, правою рукою вітається з дядьком Стахом і зі мною. Кужільний чужіє лицем і навмисне ховає свої руки під столом.

— Вікторе, ти ще тут у приймаках? — каже гнівною скоромовкою. — А я ж тобі писав, щоб ти приставав у прийми деінде.

— A-а, Петре, перестань, — сміється Лариса. — Де йому ще приставати...

— Мені й тут добре, — мирно відповідає Віктор. На його важкуватому кінському обличчі поздовжні зморшки висять одутлуватими кавалками. — Чого маю тікати? Від добра не шукають добра... Чи до двох відразу пристати?

І лице його стає реп’яхувато-сіре, наче прибите курявою.

— Бо ти не хазяїн, — зле бубонить Кужільний. — Обіцяти вмієш славно, а не берешся до діла. Ти прийшов на батькове дворище — й занехаяв господарку по саму зав’язку.

— Ген минулого тижня грушку посадив на межі. — Віктор засовує білого півня до мішка, що валяється під ганком. Помивши проворно руки, всідається до столу. — З приїздом!

— Тебе за стіл не просили, — бубонить Кужільний. — Він грушку посадив у таку спеку!... Як грушку посадив — так і ростиме.

— А, Петре, перестань!... — це сестра. — Якось ростиме... Як от ми виросли.

— Доведу до пуття, як обіцяв! — Віктор зі смаком їсть варену кролятину. — Моя робота не втече від мене.

— П’ять років балачок, а діла — на навильник не збереш!.. Приймак!.. Перекотиполе! Позавчора ти якісь дрова на вокзалі вантажив, учора сушняк збирав у лісництві, завтра тебе покличуть хлів пересипати... Де півня взяв?

— Чесно кажу — заробив! — Віктор їв зі смаком, і шкіра на вилицюватому обличчі звивалась тугим реміняччям. — Красти не ходжу.

— Тебе вже міліція шукає, щоб спровадити куди слід...

Пелехаті брови сидять над очима, як чорні круки.

— Міліція шукає, тільки не таких. Ось послухайте. На тому тижні встряв до одної компанії, мов лин у мул. Як водиться, дим коромислом, аж тут в одного пропав годинник, а Шуст одноокий на мене: «Віктор, віддай годинник». Я йому під сліпе око з лівої руки в морду, аж зуби клацнули, а правою — до його кишені, а з кишені дістаю годинник. І кричу: «Сам не хотів віддавати крадений годинник? Украсти вкрав, а віддавати мене попросив?.. Віктор, віддай годинник!.. Ось я й віддав. А за мою роботу — плати!» Й ще раз йому зацідив у морду, вже під зряче око, для пропорції фонарів. А удар у мене — дай боже, не позаздриш.

Віктор оповідає булькітливим, схарапудженим голосом так хитро, що і не втямиш: хто саме вкрав годинник, а хто безневинно постраждав. Лариса, либонь, звикла до таких розповідей свого приймака, її абрикосової засмаги лице міниться барвами вдоволення. Погляд у дядька Стаха цідиться одвічною мудрою печаллю, наче то сама земля цього степового літа вилилась тим старечим зором. Якимось упертим, незграбним рухом Кужільний немов торгає спершу одне, потім друге плече і поміж корчів плечей набичує суху сиву голову.

— Так-от, Вікторе... Кажу тобі й Ларисі. Тут гніздо моє, батькова хата, хочу нарік перебратись додому. Якби ж ти хазяїн, а ти не хазяїн. Я догляну, лад наведу, тільки щоб тебе тут не було!

— Ай, Петре, — незлостиво всміхається Лариса. — Хай Віктор пообідає, бо виголоднівся, а півня заробив додому.

— Ларисо, хай Петро хоч набалакається, — поблажливо озивається Віктор. — Чи ми з тобою не знаємо Петра?

— А-а-а, так! — шиплячим криком скрикує Кужільний, і жили в нього на шиї та лобі напинаються джгутами, а по джгутах пухиряться набубнявілі квасолини. — То ти заповзявся мою батьківщину перевести, щоб і сліду не лишилось!

Кужільний хапає якийсь грушевий дрючок, що валяється поблизу в кущах морозу, та Віктора наче вихор підхоплює, аж за ворітьми закуріло за ним.

— Скоро повернеться — ще й цілуватись полізе, — каже дядько Стах.

— Полізе цілуватись, так, — усміхається Лариса. — Не такий дурний, щоб із дрючком кидатись на Петра. Хоч і десята вода на киселі, а начебто не чужі.

Кужільний потрохи остигає, наче казан з окропом; жилки на скронях тіпаються сполохано; скибка хліба тремтить у руці, мов листок, що ось-ось обірветься і впаде на землю.

— Він заробив півня! — сіпаються губи. — Злодійська душа, ладна сама себе вкрасти, аби пропити... Кажеш, тиждень тому кріль пропав із клітки? Мабуть, Віктор і вкрав для таких дружків, як сам. Він мастак обвести круг пальця й рідну матір. Майстер оригінального жанру, як у цирку.

— А дався нам той Віктор! — незлостиво озивається Лариса. — Який є — такий є. Де мені тут кращого знайти? Хай собі крутяться штани на обійсті. Ген моя дочка Лінка як із піонерського табору пише? Пише — хай папа Віктор не п’є.

— Папою називає... Який він для неї папа? П’яничка... Ти й сама по пуття не відаєш, хто в неї папа, бо водилася з багатьма, все перебирала. Були кавалери, поки молода. Тепер ось вибрала, маєш.

— Діти не винні, — каже дядько Стах.