Косовиця

Євген Гуцало

Того травневого дня, пригадується, Корній Римша збирався їхати у райвійськкомат, а тому-то намастив чорною ваксою черевики, вдягнув піджак сірого рубчика. Жінка Мотря звеліла взяти з собою сітку-авоську на булки та на хліб, а то до їхнього села з тиждень не завозили, й Римша завагався: брати сітку чи не брати. Проте встромив до кишені і вже з порога сказав жінці:

— Слухай, зготуй щось там на вечерю...

— О, чи не гостей накличеш?

— Гостей кликати не треба — самі найдуть...

І треба ж того травневого дня за школою під яворами здибатися з бригадиром Безою, що завзято крутив педалі велосипеда. Вгледівши не схожого на себе Корнія Римшу (завжди неголений, нині скосив на лиці руді та сірі бур’яни, а чуприна, завжди придавлена важким млинцем заяложеного картуза, нині прискороджена чи то гребінцем, чи то бороною), бригадир скривився губами-варениками:

— Корнію, куди такий вирядився? Бачу, не до комбайна, а завтра ж фронтальна перевірка, о! «Сільгосптехніка» недодивилась у твоїй машині, повереджена... Куди це ти й справді такий хороший?

— В район зібрався їхати, у військкомат, — звернув із дороги у вулицю, що вела на тракторний стан. — То подивлюсь комбайн, а там і в район подамся, до вечора ще далеко, вспіється.

— Ти ж не призовник! — кинув у спину бригадир.

Відійшовши геть за школу, Корній Римша досадливо покашляв у кулак:

— Не призовник... Зате ветеран! Тому й викликають, що ветеран, значить, є діло...

Ополудні Мотря кришила пучками жовток вареного курячого яйця, годуючи куплених інкубаторських курчат, коли під ворітьми спинилась крита вантажівка. З кабіни вилізли шофер та бригадир Беза, обоє лицями збряклі, наче наковтались чаду. У Мотрі чомусь руки обвалились уздовж тіла, як обвалюється суха глина в річковому березі.

— Значить, так, Мотре, — сказав губами-варениками бригадир. — Ми твого Корнія доставили.

— По орден? — зірвалося.

— По який орден? — буркнув бригадир.

— В район доставили?

— В район...

— Так військкомат кликав... там орден за війну... а теперки мали дати...

— Не чули за орден...

Темний, як зорана земля, шофер спільно з набурмосеним бригадиром стояли біля воріт, переминаючись із ноги на ногу.

— А в район таки доставили, — бригадир видушував із себе важкі слова. Та й на шофера кивнув: — Ось він доставив...

Шофер ствердо кліпнув повіками.

— У майстерні взявся за голі дроти, електрикою вдарило. Ще теплий був, як надибали...

— Як же він узявся? — прошелестіла.

— Узявся! Не хотів, а взявся! Хіба знайдеш винуватця, коли електрик і на роботу п’яний прийшов. Міліція заведе слідство... Ми його відразу в район і доставили, та, видать, пізно...

— Ко-о-орнію!.. — народжувався у безмежній пустелі грудей крик — і гаснув. — Ко-о-орнію!..

— Ну, я в колгоспну контору і в сільраду, — сказав бригадир Беза, й вони удвох із шофером сіли до кабіни.

— Де ж, Корнію, твій орден, що мав принести додому?.. Людей збирався кликати на вечерю, кого ж я пригощу ввечері, Корнію... Як же ти голі дроти надибав, чи тебе голі дроти надибали...

Біль наростав у грудях і, корчачись на губах, рвався зойком.

— Що ж я скажу Семенові, синові нашому?.. В листі написав, щоб додому скоро чекали, ти обіцяв чекати, чуєш...

Через сиві сльози все кругом ламалось на тремтячі потоки.

— Що ж ти мені скажеш, Семене, за батькову погибель...

Мотря голосила гострим голосом, потикаючись із кутка в куток, із комірчини в сіни, з хати в двір, наче то її сліпе горе водило безтямно, й вона безтямно нипала слідом за своїм сліпим горем. А що очі туманилися сльозами, то здавалось, що хата й дерева плачуть, що косами сліз в’ються небеса, що весняні пташки ронять пісні-сльози, що сонце плаче з небес полотняним тканням променів-сліз. І голосило її гострим голосом село й білий світ до обрію.

— Корнію!..

Не минуло місяця, як викликають у військкомат уже її, Мотрю, аби забрала той орден. Згадуючи травневий сонячний день, коли покійний Корній мастив чорною ваксою черевики, коли поклав до кишені піджака сітку-авоську на хліб, щоб із порожніми руками не вертатись додому, Мотря набрякала сльозами, як дощова хмара.

— Піду, раз кличуть... і хліба прикуплю в магазині...

Та й взяла на хліб ту саму сітку-авоську, яка тоді вціліла в майстерні, електрика не спалила, лиш спалила її сердечного Корнія.

Мотрю, виряджену в святкове посеред буднього дня, з набряклою дощовою хмарою замість лиця, запитували стрічні, куди йде.

— По орден...

— По орден, так, — хаменались односельці.

В село повернулась у блакитних сутінках, що розбрелись поміж верб, що прозорим димом позастигали в садках. Закутана в білу хустину, цвіла прив’ялим місяцем жовтого обличчя й дивилась чистими очима так, наче вперше бачила вечірнє своє село — й не впізнавала. В руці несла сітку-авоську, вічка якої мережили круглі щоки буханців хліба та булок.

Ще поріг не переступила, а вже слід у слід за нею в хату — дідок Балаба, борода кучмата, протез скрипучий. Мовляв, показуй, сусідко, отого ордена, що прилетів до Корнія в хату — й не застав.

— Бойовий... Червоної Зірки... — В старого Балаби мишачими хвостиками ворушились очі в кублах зморщок. — Це ж у нього перша й остання нагорода, га?

— Перша, — озвалась Мотря. — А чом остання?

— Ну, вже ж не повоює, щоб дали ще яку медаль... Відвоювався...

— Там капітан сказав ниньки, що це — за Карпати... В горах накосив із кулемета, але ж тишко тишком, не бив себе кулаком у груди, що герой...

— А ніколи не бив, це правда.

— Капітан що сказав? Може, каже, ваш Корній отак тишком-нишком до самого Берліна дійшов... То дамо знати, Мотре Василівно, коли ще які сліди знайдуться.

В Мотрі сіпнулись губи, й вона ріжком хустки витерла очі.

— Отак за сліди й сказав?

— Дадуть знати, коли що...

— От наші дядьки як? Як зберуться докупи — й пішла балачка коромислом, хто скільки німця поклав, хто врукопашну ходив, хто мінами кидався. А Корній завжди — як без язика. Ти глянь, який без’язикий...

— Бувало, з нього слово витягнути — до язика волів треба підпрягати... Бо як? Хто говорить, а хто робить...

Старий Балаба посунув у ніч, що бризкала окропом солов’їного співу, а Мотрю якась сила навертає й навертає до столу, де орден зорею мерехтить. Ступила до тапчана — очі до зірки тієї летять, взяла кришаницю сала до скибки хліба, їсть, а душа гріється біля зорі, як біля п’ятипелюсткової квіточки, що не гасне й не в’яне, що наче аж видзвонює темно-вишневим світлом.

Уранці прокинулась, а та Корнієва зірка світиться на застеленому вишитою скатертиною столі, наче в білому квітчастому небі.

— Отак тепер житиму з зіркою... Може, його душа в цій зірці, бо кажуть, що душі переселяються... Чия — в калину чи вербу, чия в пташку чи джерело, а Корнієва ось — у зірку...

Через тиждень вернувся з армії Семен — десь він служив так далеко, що й на похорон не зміг приїхати. Горблячи брови й кришачи сиву печаль в очах, мовчки слухав материну розповідь про батька, як той збирався у військкомат по орден, наказавши зготувати вечерю для гостей.

— Один ти в мене зостався, сину, більше нікого...

Обличчя в сина темніло, наче заслане чорним туманом, і весь час нагадувало Мотрі молоде парубоцьке обличчя Корнієве.

— Хоч би женився та хутчій на внуків розстарався для мене.

Орден Червоної Зірки цвів на столі — спогад про батька в такому самому віці, як оце нині він, Семен. Ковтнувши давкий клубок, що збульбився в горлі, схопив п’ятірнею чоло й так закапцанів.

— Ще б тільки жити й жити йому, та хіба своє горе вгадаєш?

Семен лиш зітхнув на материну мову й пішов через хату важко, наче від болю мало в долівку не вгрузав. У сінях за дверима, де в кутку стояли заступи, вила й сапи, сяйнуло йому в очі лезо коси. Повагавшись, узяв косу й вийшов на ганок, спинився під шатром розквітлої липи. Червоне надвечір’я блищало церковними ризами — парча зелених картоплів на городах, оксамити цибулі й часнику. В розломи поміж хмар падали сонячні полотна світла, висіли розгорнутими сувоями поміж небом і землею. Летючим гаптуванням на яскравих полотнах видніли голуби й ластівки...

Мотря бачила, як син із косою в руках подався до межі в зелену леваду за городом. Щось їй муляло на душі — піти й сказати, аби спочив із дороги, бо де ж це видано: ще солдатської форми не зняв, а вже до коси допався. Справді, траву в леваді вигнало високу, розіллялась морем зеленої води, покійний Корній уже б скосив, щоб не перестоювала на пні...

Клопоталась Мотря по хазяйству, аж приходить сусід Балаба, протез під старим поскрипує, мовби діряві легені зіпають.

— Значить, вернувся Семен, строк відслужив свій, — теребив слово за словом, наче квасолю витереблював із стручків. — Якийсь чудний! Озиваюсь, а він мовчить і косить, не випускає косу з рук. Це він в армії так зголоднів за косою, га? Чи недочуває?

— Дочуває...

— Чудно, чого б то в рот води набирати після армії...

Жало коси в’їдалось у траву, що лягала у покіс, жало спалахувало в’юнистою блискавкою. Скошені голівки квітів усміхалися з-поміж підтятих стебел, їхні усмішки були жовті, білі, сині, червоні, їхня барвиста радість ще, здається, була жива, ще не зів’яла. Вечір уже розтрушував мілкенький попіл сутінків, цей попіл лежав на садках, у полі, що поросло темно-зеленою пшеницею.

— Семе-е-ене! — покликала з двору мати. — А ходи-но вечеряти, сину!

Таки не почув, бо коса й далі в його руках літала, мов шуліка.

— Косить, як батько... Того теж, бувало, не відірвеш від коси. А чи в колгоспі косовиця яка — перший приходив і останній ішов із косовиці.

Спомини самі прялись, як пряжа, й вона чулась рибою, якій уже не вирватися з цупкої мережі споминів.

Сизий, як переблиск любистку, нічний присмерк стояв ген-ген у полі на обрії, за яким і кривавого сліду не зосталось від сонця, й сизий сум від нічного смерку оповивав Семена в леваді, що тримався за косу так, наче коса могла вирватись із його рук і піти сама гуляти по лугах і полях.

— Си-и-ину! — Мати причовгала межею в леваду. — Завтра накосишся, ходімо в хату...

Сказала — наче в глуху безодню. Заціпивши губи, з наїжаченими жовнами на щоках, Семен чіпко вп’явся в косу, наче втримував зловорожу силу, з якою він один і годен упоратись. Хоч би глянув на матір...

— Си-и-ину...

Й примарою пошелестіла по межі до хати, що дивилась у ніч осоловілими зіницями освітлених вікон.

Небеса вилущували із своїх бездонних надр усе більше зірок, що блимали розсипаною зернистою сіллю. Коса тьохкала в траві, а то клекотіла, а то захлиналась на соковитому колінці, а то зітхала дивним пташиним зітханням.

— Семе-е-ене... — гаснув клич у грудях матері, що сіріла на хатньому причілку.

Пахло конюшиною й м’ятою, романцем і полином, коса в’юнилась у руках, що зашморгом зашморгнулись на кіссі й не розмикалися, здатні, либонь, зараз викосити траву в леваді, й оті зоряні далекі квіти в небесних лугах, і зарості євшан-зілля, яким видається стемніла небесна блакить поміж зоряних далеких квітів, бо не можна в цю молоду червневу ніч перестати косити, бо в цій косовиці без кінця та краю — порятунок...

— Сину мій...