За двома чоловіками

Євген Гуцало

А що привселюдно тоді, на весіллі, обіцяв носити її все життя, то ми, діти, здибаючи Саву, приглядались, чи не сидить у могутньому гнізді його рук хитра Парасочка, горнучись до нього лагідною горлицею.

З того літа пристав у прийми, а Парасочці ох і заздрили за такого приймака: не п’є, не курить, на чужі спідниці не заглядається, до роботи всякої вдатний — хай то молоток, сокира чи терпуг, хай то весло, батіг чи кермо машини. Вшити сніпками хату — просять Саву, зчистити кабанчика — Сава за помічника, прищепити яблуню — Сава вже й садівник.

А Грицька, що в Парасочки від загиблого Герасима, інакше й не називав — тільки сином. Ловити рибу на річці — вдвох, у ліс по черешні — вдвох, відвезти в район бідони на молокоздачу — вдвох. Грицько вдався недужий, поміж дітлахів йому перепадало на горіхи, та відколи Сава пристав у прийми до Парасочки й зодягнувся в кавалерійське галіфе, хлопця ніхто й пальцем не чіпав.

Переповідали, начебто тітка Лукія, мати Савина, кілька разів приходила до Парасочки і, обзиваючії хвойдою та потягухою, слізно благала дати волю її синові, бо він кращої долі вартий, ген скільки дівочого цвіту без заміжжя в'яне в Тернівці, пару собі знайде славну й надійну.

— Я вашого Саву на ланцюзі не тримаю! — відказувала Парасочка.

— Та не якась хмара, а ти, Парасочко!

— Беріть за той ланцюг і ведіть додому!

— Еге, візьму, коли ти не відпускаєш ланцюга з рук...

У Парасочки в дворі під вишнями глиняний посуд сохнув на рогатому стовпці, — то до чого додумалась тітка Лукія? Дочекавшись на їхню з Парасочкою сварку цікавих сусідів по ближчих дворах, узяла замашного дрючка — й трах по горняті, аж порхавкою розпалось на череп’я.

— А дай вам боже здоров’я! — побажала хитра Парасочка.

Трах! — і репаним гарбузом розлетівся гладущик.

— А щоб ви кріпкі були! — знову Парасочка весело так — і руки склала безпечно на грудях.

Трах! — і макітра сухими друзками бризнула на спориш і калачики.

— А щоб вам господь-бог помагав!

Тітка ще хрест-навхрест оперіщила по горнятах, наче груші збивала з дерева:

— Оце тобі, хвойдо, за те, що хвойдаєшся з моїм сином!

— А мед би пити вашими устами, — у відповідь хитра Парасочка, здається, навіть рада, що тітка Лукія відвела душу, що обсмалене у вогні череп’я лежить купою.

Довідавшись про цю пригоду, Сава найближчої неділі вдосвіта повіявся кудись. Парасочці голову всякі мулькі думки опосідали. Аж повернулась увечері від річки, пригнала табун качок від води, — Сава посеред обійстя стоїть із мішком, а з мішка всякі покупки виймає, бо оце, значить, із недільного базарювання в районі вернувся.

— Тут, Парасочко, і чавун, і залізо, і алюміній, — сміявся, виставляючи на траву новенькі чавунчики й каструлі .— Е-е, це не глина, дрючком не поб’єш, без доброго здоров’я не потрощиш.

Авжеж, тітка Лукія побила б отой куплений сином для Парасочки посуд із чавуну, заліза й алюмінію, та чи не їй було знати вдачу Савину? Знову купить — і вже такий, що з дрючком не впораєшся. Авжеж, Парасочка на збиток не стане жалітись, але який би то був Сава, щоб не виручив із біди. Тому й казали, що їй добре живеться за Савою.

— За двома їй живеться добре, — додавали інші. — За живим Савою і за загиблим Герасимом. Загиблий піклується про сім’ю з кожним роком усе дужче.

Авжеж, дужче, бо з кожним роком виростала шана людська не тільки до тих, що з фронтів не вернулись на рідні пороги, а й до їхніх матерів, жінок, дітей. Прізвища загиблих фронтовиків посписували на гранітній стіні посеред села, тут поміж багатьох значилось: Герасим Полікарпович Дикань. Їхні імена шанобливо називались на святах, коли колгоспники сходились у клубі на День Перемоги чи то коли діти в школі збирались на свої піонерські й комсомольські урочистості. Вдовам у першу чергу голова колгоспу виписував чи то корми для худоби, чи то вугілля й дрова на паливо. А скільки разів язиката Парасочка домагалась у колгоспі за державну ціну поросяток на відгодівлю? Коли електрифікували село й ставили стовпи під майбутню проводку, то Парасочці в числі перших і стовпи закопали, й електрику до хати провели, хоч, може, багатьом односельцям ще довгенько випало чекати, мусили гасові лампи світити. Й нікого завидки не брали, й ніхто не обмовляв: бо вдова фронтовика, бо настраждалась і набідувалась, кому ж тоді поспівчувати, як не Парасочці й тисячам таких, як вона?

Якось увечері Парасочка в хату, а посеред хати на жердці, на якій одяг розвішує, оте кавалерійське галіфе висить — мало не від стелі до долівки, а за столом, заслонений штаньми, Сава підпер кулаками важку вогнисту голову.

— Чого це ти роздягнутий, що далі нікуди? — питає Парасочка.

А він із очей такий густий дим печалі котить, що вчадіти можна.

— Ти чого про Герасима свого мовчиш? — це він до неї так.

— Хіба я мовчу? — це вона. — Все знаєш...

— Знаю, та не знаю, бо ти мовчиш.

— Якусь обмову вклали в твої вуха, не інакше.

— Парасочко! — мало не ввірветься йому чавун голови з кулаків. — Кажи правду, не мовчи!

— Саво золотий, та я сказала б, але ж нема чого казати й слухати! — защебетала. — Ну, дзвонили по телефону в сільраду, дзвонили з району. Мовляв, не вбито Герасима, лиш скалічено тяжко... Ти про це почув?

— Ну, ну! — важко так вивернув голос із грудей.

— Мовляв, скалічений, лежить у госпіталі. Стільки років мовчав, аж ось надумав озватись до своїх... Так то зовсім і не Герасим!

— Як то не Герасим?

— На свого Герасима документ маю, ось! — засміялась Парасочка. — Подивись, коли не віриш, у документі все записано, як є.

Парасочка відчинила віко скрині, дістала з прискринка перев’язану тасьмою пачку всяких папірців, вийняла з-поміж них зіжмаканий і зжовтілий, як старе сало.

— Глянь, і печатка є...

Сава Неруш із глухою волячою впертістю трудив скам’янілі очі на тому папірці, завіреному підписами й печаткою.

— Ну, бачиш?.. Хіба Герасим стільки років мовчав би, не захотів до жінки й дитини? Хай би який скалічений, а таки добився б... Мовчав, мовчав — і нате, голос подав! Де так буває?.. Хай би листа написав!

— Може, він ще й без рук, не тільки без ніг...

— Ой, не кажи!.. В документі чорним по білому!..

— В документі сказано, але ж... Скільки траплялось, що «похоронка» — в хату, а за «похоронкою» — й солдат на поріг, не завжди на війні документацію оформляли до ладу... Один чоловік у Самгородку прийшов аж через два роки, а жінка його замужем за другим чоловіком, то хіба не розлучилась, щоб із першим зійтись?

Із того дня Сава засумував та й від Парасочки перебрався до матері Лукії. То, хитра, надумала Грицька малого намовити, хай би впросив названого батька вернутись назад, бо ти ж, синочку, так його любиш, так його любиш! Грицько подався з чередою в поле (хлопець пас колгоспну худобу влітку), а ввечері повернувся додому хмара хмарою.

— То бачив Саву? — поспитала мати.

— Бачив на корівнику.

— Просив його вернутись?

— Просив...

— А Сава?

— Сказав, що не вернеться, сказав, аби я свого батька ждав...

— Свого батька ждав? — скрикнула. — З могили не ждуть! І документ є на батька...

— Так Сава сказав, а чи я знаю...

— Е-е, де він дінеться, сам прибіжить.

— Мамо! А як батько справді живий, раз Сава каже?

— Ти слухай, наслухаєшся...

Село наше гомоніло й гомоніло, що хитра Парасочка не хоче забирати з госпіталю свого чоловіка, який лежить там без рук, без ніг, навіть листа не годен написати. Начебто хотіли прізвище його зняти з гранітної стіни, але Парасочка таку бучу вчинила в сільраді, що напис не зачепили. От якби Герасим справді об’явився в Тернівці, а так — нема чоловіка, й документ ніякий не прийшов на живого чоловіка, щоб скасовував документ про його смерть. А по телефону подзвонити в сільраду — не штука, на телефонній балачці печатка не стоїть, подзвонити й набалакати казна-що й зловмисник годен.

А на святах, на яких віддавалась шана полеглим, таки перестали згадувати Герасима, перестали й Парасочку називати солдатською вдовою. Сидить на зборах, жде, а тільки як відрізало. То вона лиш бубонить собі під ніс:

— Правда гору візьме...

Хто зна, чи взяла правда гору, а тільки через якийсь час Сава Неруш знову ходив по Тернівці в широченному кавалерійському галіфе, що палахкотіло жовтими шкіряними нашивками на колінах і на матні. Втік-таки від матері Лукії, що настренчувала йому найкращих тернівських дівчат. Начебто не так до хитрої Парасочки вернувся, як до Грицька, бо до хлопця прикипів душею.

— Таж у неї чоловік десь обрубаний! — гриміла Лукія чи то в сільській крамниці, купуючи сірники й мило, чи то на березі річки, перучи сорочки. — Авжеж, не хоче брати каліку, авжеж, мій дурний лобур кращий від розумного каліки.

— Воно чи так, чи й не так, — відказували. — Всяке плели й плетуть... Але ж знову колгосп їй виорав город як удові.

— Бо викричала!

— І жому виділили для корови!

— Бо видерла!

— І шиферу виписали, щоб хату перекрити.

— Бо вициганила!.. При живому Герасимі! Той Герасим завжди козир козирем ходив, от і не хоче потикатись до села без рук, без ніг. Либонь, зна, що до такої Парасочки вертатись не варт. Людоньки, а мій Сава!.. Обплутала, ну й обплутала, що сокирою не розрубаєш. Добре їй жити за двома — за небіжчиком та за моїм Савою! І для сина її Грицька теж вигода двох батьків мати. Чи в якої вдови нашої більше кебети, ніж у Парасочки? Е-е, хитра Парасочка, куди до неї нашій писанці Задорожній Гані, що чоловік її по всій Тернівці вештається, а вона побивається за ним! Не я буду, коли Саву з Ганею не зведу...

Скільки часу спливло-відринуло долями людськими!

Ім’я Герасима й досі вирубано на гранітній стіні в Тернівці.

А десь же він, безрукий та безногий, таки є у світі, бо такі не гинуть і не вмирають.