Нарешті син вибився в люди

Євген Гуцало

У тітки Варняги — радість: приїхав син із жінкою й дитиною.

Сіро-голуба, як літня хмара над селом, машина «Волга» стояла в дворі під грушею, розчинивши навстіж четверо дверцят, а тому-то й скидаючись на дивовижного жука, що розпростер сухі крила для польоту. Біля машини на вкопаній у землю лавці сидів шофер у чорній шкіряній куртці, з розстебнутої куртки аж гриміла червоним громом яскрава сорочка, а вже з полум’я сорочки стриміла довга, худа шия, увінчана добродушною головою-книшем. Шофер із виразом пересиченої нудьги у тихих і глибоких, як лісові заводі, очах роззирався на буйну зелень городу, на похилений ліщиновий тин уздовж городу, на скособочену хатину, покриту рудою, покоробленою черепицею.

Не одне, проходячи повз обійстя тітки Варняги, бачило машину й поважного, міського вигляду шофера, не одне могло й позаздрити, що тітка нарешті дочекалася свого щастя. Довго чекала, проте дочекалась.

Скільки себе пам’ятає, Варняга трудилась на цукровому заводі чи не на найважчій роботі — на мийці буряків. Поміж таких самих одчайдушних жінок. І в осінь, і в зиму, поки завод клубочився димом із піднебесної високої труби, Варняга знала тільки мийку, а вже весною і влітку — поралась на городі, доглядала кабанчика, тримала курей. Вік провікувала самотою, бо чоловік її, баляндрасник і джигун, загинув по-дурному: нетверезий їхав уночі в п’яній компанії у кузові грузовика, й чи то сам випав із кузова, чи хлопці викинули під п’яну руку, потім слідство не дуже й доскіпувалося до того. Поховали тут-таки, на сільському цвинтарі, але потім його батьки, що жили на Донбасі, передумали: переховати сина додому — й край, щоб на могилу навідуватись. То хіба не викопали гріб, хіба не повезли через усю Україну? Ой та мандрівка — від могили до могили...

Марко вдався в батька: наче вітер, зодягнений у сорочку й штани, розбишака розбишакою. Ще у восьмому класі наскладав грошей на мотоцикл, об’їздив усі довколишні села, без нього там не могли обійтись на танцях по колгоспних клубах. Часто тільки й рятувався на мотоциклі від таких, як сам, аж поки — вже в десятому класі — повернувся без мотоцикла, десь по тих роз’їздах позичили в нього на вічні позички...

Скільки ж це років Марко не потикався до села? Мабуть, і мати не сказала б: як повіявся — то й віявся по світах, зрідка подаючи звістку барвистою вітальною листівкою яйщо не на Травень, то на Жовтень.

— Ну, Мотре, показуй своїх гостей...

До хати ступив дідок сухенький, як тріска, з білим клинцем борідки на кощавому лиці, а очі тверді й круглі, наче з дерева точено.

— Васильович? Молодий, як і сто років тому! Ну й молодь тепер пішла, не іржавіє, — зареготав підпилий Марко, тиснучи у вітанні жилаву руку старого Васильовича. — Ну, нам не страшно йти в атаку на об’єктивну дійсність, коли попереду така гвардія.

Васильович розглядав Марка, зодягненого у все біле: білі кросівки німецькі, білі джинсові штани американські, біла вельветова сорочка японська, білий вельветовий картузик фінський чи шведський. На засмаглому обличчі вилущились у якійсь крейдяній усмішці квасолисті зуби. Поза кутами вуст обвисають світлі пухнасті вуса, мов пензлики, на яких шумовиння повисло.

— Хазяйнуєте вдвох із матір’ю? — здогадався Марко, стежачи, як проворний Васильович (його в селі називали «шустряком») ізняв із голови бриля й поклав на лавку, як зачерпнув із відра чашку води й п’є жадібно.

— Я без Васильовича як без рук, — засокоріла мати. — Хоч і сама звикла робити чоловічу роботу, а без чоловічої помочі однаково не обійдешся.

Мати немов дорікала за свою самотність, а тому Марко сказав поблажливо:

— Та чи я з претензіями? Кожне живе не як хочеться, а як можеться.

— Де ж твоя жінка? — Лукавинки соковито забриніли в сухому голосі Васильовича. — Сороки принесли на хвості, що не сам навідався.

— Дитинку присипляє, — кивнула мати на двері до сусідньої кімнати. — Може, й сама заснула, бо наморилася з дороги. Й дитинка нездужає...

— Ну, хутчій до столу, — мовила мати. Й до Васильовича з гіркою образою: — Скільки не бачились, а Марко вже — в дорогу. Нема того, щоб погостювати, щоб я внучатком побавилась, щоб воно по зеленій травичці полазило.

— Робота, мамо, робота, — сказав Марко, сідаючи до столу. Й на запитливий погляд цікавого до всього Васильовича кинув: — Засекречена!

— Тепер водиться багато всяких секретів, — начебто й примирився з уникливою відповіддю Васильович. — А на секретній роботі і люди секретні. Мабуть, ти секретний, раз так довго до села не пускали.