Інцидент

Євген Гуцало

— Та він чудний, чудний, — згодився Паламар.

— Я в’яжу светрика для Тані, шерсть голубу дістала на руках, а він курить цигарку за цигаркою і мовчить. Я йому за погоду й за непогоду, про буряки в полі, за цьогорічний урожай помідорів у колгоспі, а він раптом: «Не про те говориш, Анно!» — «А про що, питаю, говорити?» — «Не про те, Анно, говориш». Аж якось мені морозко стало. «Приїде Грицько, тоді навідаєшся, поговоримо» .— «Я до тебе прийшов, не до Грицька». Стало мені страшно з ним у хаті, покинула самого, подалась на город, тут, думаю, квасолю визбираю в картоплі. Довго він сидів у хаті, потім, бачу, гримнув дверима й подався за ворота.

— Чого ж приходив? — зле спитав чоловік.

— А ти не здогадуєшся?

— Ні.

— Позавчора на мосту здибалася з Олькою, з сестрою Петра Ендебері... Те-се, я й сказала за ті чудні відвідини. Мовляв, без причини, без діла, тільки диму тютюнового напустив. А вона регоче: «Як то без діла, без причини? Хіба так ходять по хатах чужих? Любить він тебе, Анно!» А я тільки й здатна, що язиком теліпнути: «Як то любить? У нього жінка й діти, хай сім’ю свою любить! Звідки чула, знаєш?..» — «Од нього й чула, каже, хіба плескала б марно».

Під насупленими бровами очі в Гриця Паламаря стали тверді й блискучі, мов жолуді в опалому побурілому листі.

— Так і сказала Олька?

— Вона чудна, як і брат її... Так і сказала. — Анна, зіпнувшись навшпиньки, дістала яблуко з гілляки, плавним рухом поклала до коша. Суха галузинка впала на пасмо волосся, й вона, гойднувши русявою хвилею, струсила її. — А вчора на фермі, якраз ми телят напоїли молоком, підходить до мене Дарка й те саме каже...

— Що каже? — вдарило морозцем у голову Грицьку Паламарю.

— Чула й вона від людей... за Петра Ендеберю.

— Від яких людей?

— Не сказала.

— По всьому селу плеще! Закон йому писаний чи ні? — в гніві скрикнув. — А ти що?

— Я? — винувато перепитала Анна. — Що — я?

— Слухаєш?

— А де ж мені дітись?.. Тоді з хати втекла на город... Закон йому й справді не писаний.

Гриць Паламар зривав сніговий кальвіль із яблуні, жінка ні в сих ні в тих стояла поряд. «Поки я гостював у батька-матері, поки навідував брата!.. Поки в Козятині мурував хлівець із дядьком!.. Поки я по світах!.. — з гіркотою думалось. — Віриш людям, як самому собі, а вірити не завжди можна».

Кіш із яблуками поставив у багажнику машини, потім снідав — курячою печенею і молочним киселем. За сніданок і словом не озвався, наче проковтнув язика, тільки, видно, щось думав, бо ворушились брови, як дві гусениці волохаті.

— Ти куди? — спитала Анна, коли вже переступав поріг.

— Навідаюся в артіль, — збрехав.

Петро Ендеберя ніколи не тримався своєї хати, завжди вештався по чужих. Повертаючись із роботи, міг зайти повечеряти в дядька чи тітки, переночувати міг укластись у кума, поснідати — у свата. Йдучи з чужої хати, міг попросити куфайчину на плечі, бо вчора, мовляв, було тепло, а нині похолодало, — й ту куфайчину тиждень чи два носив, як свою. Так само міг у знайомих чи незнайомих людей забути головний убір чи гаманець із грішми — й не турбуватися за втраченим. Завітавши на родинне свято до сільського фельдшера, міг привселюдно пригадати, як торік чи позаторік на їхньому медпункті не виявилось якихось потрібних таблеток, затіяти сварку, — й таким чином родинне свято у фельдшера перетворювалось на якусь дивну суперечку, на сварку, на шарварок. Міг підійти на вулиці до когось із знатних чи заслужених і ні сіло ні впало сказати, що, мовляв, хоч цього знатного та заслуженого й відзначено справедливо медаллю «За трудову доблесть», однак дуже радіти не треба: тепер усе техніка робить, не те що після війни, коли баби гнули спини на буряках із сапками в руках, а вони ж не відзначені, хоч, може, більше заслужили.

Якось Ендеберя самочинно прийшов у школу на засідання педагогічної ради, послухав один-другий виступи вчителів, далі, наче з цепу зірвавшись, заходився повчати вчителів, як то дітей доводити до пуття, готуючи їх і до заводських верстатів, і на колгоспні поля. Педраду було зірвано, так і закінчилась на виступі Петра Ендебері, хоч директор школи інколи крадькома думав, що пристраснішого слова в сільському храмі науки ще не лунало.

Ендеберя був за перукаря в їхньому Будинку побутового обслуговування. Будинок звели років три тому, й тут іще містились фотоательє, швейна майстерня й «Речі напрокат». Фотограф Яшко за сумісництвом мав право видавати колгоспникам товари побутового та культурного призначення — радіоприймач, телевізор, пилосос. Щоправда, на всі ці речі не було в населення ніякого попиту з тієї простої причини, що пилосос, телевізор, радіоприймач завжди були зіпсовані.

Кращі рекламні фотознімки, які Яшко виставив у вікні свого ательє, зафіксували героїв їхнього сільського трудового фронту в найрізноманітнішій обстановці: ось дядько за штурвалом комбайна, ось механізатор на сівалці, ось шофер у кабіні автомобіля, ось тітка в білому халаті і з відром молока, ось дівка з поросятками на руках...

— Зроблю художній портрет! — пообіцяв Яшко, побачивши нарешті першого за весь день відвідувача на порозі. В Яшка було сонне, одутлувате обличчя. — Як героя нашого часу!

— Я до Ендебері...

— Авжеж, хай Ендеберя спершу намилить і поголить, постриже, наведе блиск і шик, щоб мати рідна не впізнала, а тоді вже до мене.

Ендеберя знімав машинкою куштраті патли з хлоп’ячої голови й гомонів:

— Голову треба доглядати, як грядку на городі, й засівати гарними думками, а не таке сороче гніздо носити, як ти носиш. Як сказав в умовах самодержавної Росії один великий дореволюційний ум? У людини мають бути красиві і думки, й почуття, і одяг. Ми, слава богу, режиму не застали, живемо в колгоспному селі, то від себе додам: і голова має бути красива, тобто обстрижена, зрозумів? Бо куди це годиться: думки розумні, передові, а зачіска — чорті й що!

І коли обскубаний рукою перукаря-мораліста хлоп’як подався геть, Гриць Паламар нарешті привітався:

— З черговою трудовою перемогою тебе! На даному, так сказать, етапі...

— А тобі можу запропонувати завивку, — хрипким, прокуреним баритоном відказав Ендеберя, блимаючи білками чорних циганських очей. — Холодна завивка волосся й мозкових звивин.

— Мізки ти можеш завити і холодним, і гарячим способом, — не прийнявши жарту, похмуро відказав зоотехнік.

Ендеберя кашлянув у кулак, наче вдарив у барабан і зареготав.

— Твоя правда!.. А також умію зготувати їх у маринаді, з підливою, із грибочками, тушкованими, фаршированими!

— І під дурманом, — буркнув Паламар, уперто не приймаючи панібратського, жартівливого тону.

Ендеберя вмить прибрав гордовитого вигляду, і його смагле гостроносе лице потемніло мовби від грози, що озвалась у душі. Схрестив руки на грудях, на яких не сходились поли куценького халата (на верхній кишеньці було вишито ініціали П. Е., хоча Петро Ендеберя був єдиним перукарем на весь сільський побуткомбінат).

— Петре, — грубувато звернувся зоотехнік, — ти до нас приходив, коли я гостював у Вапнярці?

— Ну!.. — Перукар гойднув хмарою блискучих кілець свавільного чуба. — Навідувався!

— Чого?

Ендеберя блимнув поглядом, наче полум’я свічок хлюпнулось на вітрі. Лівий кутик уст зазміївся тонесеньким, як павутинка, усміхом: