Меморіал

Євген Гуцало

— Солдат — значить, схожий на всіх тих солдатів, що там лежать. І на Амірана, й на вашого Петра.

І, вже сідаючи в жовтавий автобус, гість сказав на прощання:

— Спасибі!

Й незабаром попливли у віконці його зсутулені плечі, зажурене обличчя, тихі, наче в осінню негоду, заводі очей.

Їхня сільська листоноша, тітка Марта, йшла від пошти з чорною сумкою через плече.

— Іване, — покликала, — візьмеш кореспонденцію зараз чи занести в сільраду?

— Листи віддай, а газети занеси.

— Міг би й газети взяти, щоб менше носитись, — незлобиво буркнула тітка Марта.

— Не захлянеш, до пенсії ще далеко, — підморгнув.

Завжди мав нетерплячку до кореспонденції — й так само зараз посеред дороги розпечатував конверти, читав, угамовуючи цікавість.

І, не дійшовши до сільради, звернув до меморіального комплексу.

— Катерино Трохимівно! — покликав жінку, що поралася серед квітів, і помахав аркушиками розгорнутого листа. — Скоро прийматимемо свіжих гостей, написали аж із Башкирії.

У цю хвилю був радий майбутнім гостям, наче рідним.

— Хто ж приїде? — спроквола озвалась Катерина.

Скубицький глянув на адресу:

— Васильєв М. Н. зі своїм сином Васильєвим О. М.

— А хто в них тут?..

— Степан, син і брат, як говориться.

Наблизились до лівобічної стели. Тут, серед інших прізвищ, значилось ім’я капітана Васильєва С. М.

— Ось послухайте, Катерино, — радів голова сільради, — що пишуть. — І прочитав уголос: — «Думали всяке, а найчастіше гадалось, що загинув, бо війна нікого не милувала. Мати казала, раз немає чуток ніяких, то, може, живий, тільки не озивається, вона й по вчорашній день так думала, аж поки вашого листа одержали. Тепер уже точно знатимемо, що поліг наш Степан за село Боковеньки, що лежить у братській могилі, доглянутий, кісток його не січе дощ і негода...»

— «Дощ і негода», — мимоволі повторила Катерина.

— Що ви сказали? — не второпав Скубицький.

— За дощ і негоду написали добре.

І раптом по її землистому обличчю покотилися сльози. Катерина витерла долонею живі стьожки, а вони знову заструмували по зморшках.

— За своїх згадала, — схлипуючи, мовила. І вже коли голова намірився йти, жінка самим болем озвалась: — А може, не треба вам ото писати по всіх світах?

— Чому? — не втямив.

— Бачте, люди ще й досі вірять, що, може, не вбито на війні, що, може, десь живий. Хай би вірили.

— Та навпаки ж, Катерино! Скільки хочуть довідатись, де поховано їхнього родича! Й дякують мені, й на могилу хочуть приїхати. Скільки в нашому селі слідопитів, скільки по інших селах, по всій державі. Не повинно бути невідомих героїв, дітей маємо виховувати на їхніх прикладах!

— Так, так, — згодилась жінка. Й по мовчанню повторила: — Але ж, бачте, є такі, що вірять. Хай би вірили, що їхній син чи брат живий. Може, їм та віра більше потрібна, ніж знаття, що вбито й зарито в землю.

— Чому?

— Хай хоч у пам’яті живими зостаються, з такою вірою легше на світі. А хіба добре, що ви своїми листами вбиваєте віру?.. Ось цього чоловіка провели ви на автобус.. А він же теж...

І, взявши до рук сапку, стала сапати землю поміж зелених півників.

— То що той чоловік? — похмуро спитав Скубицький.

Катерина зосереджено орудувала сапкою, наче й не до неї мовилась.

— Та ні, ви скажіть!

— А що казати? — поправила рукою косинку, з-під якої вибилось пасмо сивого волосся. — Йому теж вірилось, що син десь блукає в світах, не загинув.

— Так і казав?

— Стала б я вигадувати... Ятріла на душі рана в чоловіка, хай би ятріла тихенько, а нащо ж її сіллю посипати, га?

— Ви, Катерино Трохимівно, помиляєтесь — без недавньої певності мовив Скубицький.

— Може, помиляюсь, але ж і правду кажу.

І знову згорбилась поміж квітів, що блищали барвистим цвітом, грали райдужними кольорами. Й косинка на голові здавалась великою прив’ялою пелюсткою. Скубицький оторопіло якусь мить стежив, як жінка тримає сапу в руках, як заклопотано рухається її худа постать. Ось білий метелик сів на гострий дзьобик косинки, гойдав крильцятами, наче балансував, потім полетів понад квітами... Катерина була мовби заворожена своєю роботою, запахами землі та зела, мовби прислухалась до найтоншого польоту мислей, які зараз снувались у голові.

Скубицький, миттю перейнявшись шаною до тих її рухів, до зосередженого виразу обличчя, до несподіваних думок, рушив із місця трудно, наче ноги йому обважніли.

На дорозі спинився газик, одчинились дверцята, й голова колгоспу покликав:

— Іване Корнійовичу! Ось у поле їду, хочу на пшеничку подивитись, то, може, пристанеш до компанії?

Голова колгоспу всю дорогу тільки й гомонів про кущову нараду кукурудзоводів, де їхню артіль було похвалено за механізовані загони, а іншим господарствам перепало на горіхи. По обійстях, під самими вікнами хат, цвіли мальви, світячи свіжими вродливими пелюстками-личками. Рідкий потік тонконогих мальв вибігав і в поле, світячи й тут, на волі, під безмежною небесною вікниною.

Коли машина спинилась і вийшли дивитись лан молодої пшениці, Скубицький почув спів жайворонків. Степове повітря було пронизано дзвоном їхніх голосів, які наче згорали в полум’ї сонячних променів.

— На цій ділянці славна пшеничка, як вода, — хвалився голова колгоспу.

Скубицький самим виразом очей згоджувався, гладив долонею вусаті колоски, присідав навпочіпки, розрихлюючи грунт біля стебел і розглядаючи коріння, потім загортаючи його біля волокна, проте думки його зараз були не в цьому полі, а там, на сільському меморіальному комплексі, й розмовляв у цю хвилю не з головою колгоспу, а з тіткою Катериною.

Й не так, може, розмовляв, як просто слухав жінку, намагаючись осягнути не так слова, як саму душу, яку вміщали ті слова. Бо ж і в самої не один із родичів списаний глибокими літерами на тих гранітних стелах.

Глянув перед собою — пшениця слалась рядками, що зливались докупи, творячи зелене рівне плесо, й лісопосадки теж стояли рядами, чимось нагадуючи оті написи... Може, тим, що це були живі написи в живій книзі землі? Й хор жайворонків співав зараз не реквієм, ні, а складав пісню на славу всьому сущому, — тому, що зеленіло, цвіло, тужавіло колосом, плодоносило. Ніколи не могла вичерпатись творяща сила цього чорноземного степу, думалося Скубицькому, ніколи тут не може обірватись життя чи отого полину, що мерехтить на сонці, ні зникнути тінь шуліки, що ген-ген майнув у високості, ні перестати бігти невловною отарою сріблясте марево на обрії.

Значить, правду сказала Катерина.

Правду сказала, що смерті немає, що небуття не існує і людям не хочеться вірити в справжність тліну, наперекір усьому вони вірять у справжність розквіту. Й ця віра nотрібна живим, і в цій вірі — істина.

— Іване, ти задрімав? — Голова колгоспу сидів у газику й сміявся. — Кличу, щоб сідав, і ніяк докликатись не можу.

— Ви їдьте самі, — сказав Скубицький.

— А ти?

— Пшеницею помилуюсь...

— На інших ділянках краща, помилуєшся там.

Скубицький наблизився до машини й з дивною проникливістю в голосі попросив:

— Їдьте, я пройдусь тут...

Голова колгоспу чіпким поглядом степового беркута окинув степ, небо над степом, підозріливо примружився на Скубицького:

— Ну, дивись! До села неблизько...

— Якось доберуся.

— Що ж ти збираєшся робити? Дивитись у небо й думати про вічність?

— А чом би й не подумати про вічність?

— Зараз часу нема, от вийдем на пенсію — тоді!

— Ніколи не пізно й ніколи не рано.

На зламі степового путівця, що погойдував м’якою вовною рясної пилюги, голова колгоспу обернувся й на коротку мить запримітив постать Скубицького, що неквапно посувався попід зеленим берегом посівів.

— Що він робитиме серед степу? — сам у себе запитав голова колгоспу, вправно ведучи машину, що наче пливла по пшениці.

І вже добравшись на найдальшу латку пшеничного лану (тут землі їхньої артілі межували з землями сусідньої), голова колгоспу заглушив мотор і ступив у затінок лісопосадки. Відокремившись від акації та кленів, тут ріс розлогий кущ глоду. Цупке гілля було обкидане пахучим цвітом, у якому солодко гули бджоли.

Голова колгоспу обійшов довкола розквітлого глоду і, ставши спиною до лісопосадки, задивився в степ, оповитий жайворонковими піснями. Але зараз чомусь не хотілося думати ні про глід, ні про пшеницю, ні про жайворонків — перед зором стояв, не зникаючи, Скубицький. Чому? Що саме в його постаті, у виразі обличчя, в тоні голосу так вразило свідомість, що свідомість тепер боліла й боліла тим спогадом-загадкою?

Наче він і справді конче мав щось обмислити, обміркувати... Осягнути — не менше, ніж вічність...

Голова колгоспу взяв між пальців пшеничний колосок, що м’якими зеленими остюками випручувався з довгого листячка, й задивився на це диво майбутнього врожаю так, наче бачив уперше в своєму житті.