Пенсія на сина

Євген Гуцало

По сусідах Марфа ніколи не ходить із порожніми руками, щось та несе. Весною любить роздавати всіляке насіння, бо по численних вузликах — і під бантиною на горищі, й на жердці в сінях, і за комином на печі — зберігається в неї і сіянка цибулі та часнику, сім’я льону та конопель, зернята гарбузові та соняшникові, насіння кропу, петрушки, моркви, колендри, перцю, огірків. А що вже тоді казати про квіти! Насіння, корінці та цибулини найрізноманітніших квітів у Марфи завжди є в такій кількості, що, мабуть, вистачило б засіяти й засадити не тільки на своєму городі та подвір’ї, а й по всій землі.

Сусіди звикли, що Марфа роздає насіння квітів. Звикли й до того, що дістає розсаду помідорів і капусти не тільки для себе, а й вам принесе. Коли повертається з районного ярмарку, то привезе пряного оселедця: пам’ятає, що у вашій сім’ї люблять оселедців, і саме пряних. Чужій дитині не поскупиться купити цяцьку, чиїйсь онуці дасть у згортку цукерок-подушечок із повидлом.

— Знов пенсію дали на сина, — каже Марфа, — то вистачає.

А ще любить вона віддавати позичене. Й може, не так потрібна та позичка, як кортить піти до людей, погомоніти про всяку всячину. А вже через тиждень чи два квапиться повернути позичку — є нагода зайти до людей, розпитати, поспівчувати...

— Вам яєчок не треба? — перестріне на вулиці знайому молодицю. — Мої зозулястенька тя рябенька з гнізда не злазять.

— Спасибі, в мене три десятки курей, сидимо на яєчні...

Здибала знайомого чоловіка:

— Трохиме, скажіть своїм дітям, хай прийдуть і черешню обірвуть, бо я дістати не годна, а ягоди повсихають, та горобці поскльовують.

— Повиростали діти й роз’їхались — дочка в Казахстані, вийшла заміж, а хлопець служить армію на кордоні.

Перейняла у левадах дядька:

— Є в мене два мішки качанів кукурудзи торішньої, то забери для свиней.

— Дурно? Е-е ні, хоч якихось дрівцят вам підкину, бо все роздаєте і роздаровуєте, а грошей у вас катма, щоб купити...

— Пенсію маю на сина.

— Скільки ж тої пенсії?!

— Та не жалуюсь, він, Ілько, й досі мене тримає на світі.

Дядько дивиться на Марфу, що по коліна потонула в луговій траві. Неспокійні вічка мерехтять двома брунатними бджілками. Спрацьовані руки в жилках небесної блакиті лежать на сучкуватому костурі. Сидять, наче химерна птаха, якій уже не злетіти, і, знесилена, охляла, відчайно вчепилась пазурами в вишневе дерево.

— Скільки тої пенсії? — повторює дядько.

— Таж мені більше не треба.

— А поглянеш на вас, бабо Марфо, то ви за ту пенсію всеньке село хотіли б утримувати. Не клопочіться, село й саме себе утримає.

— Але ж не вбуває пенсія.

— Бабо Марфо, всі знають, що маєте пенсію на сина, ви не стомлюєтесь нагадувати.

— Зайди за качанами, не гнівайся...

А ще така вдача у жінки, що напрошується всім помагати, пособляти. Її й не кличуть — у літах, скільки вже того здоров’я лишилось! — то вона сама набивається. Тому обіцяє помастити хату знадвору, другому береться підгорнути картоплю, третьому неодмінно має вижати серпом романець та деревій по межі, бо так густо, що не можна пройти, доводиться ступати на засаджений город.

— Спасибі, що посікли той бур’ян на межі, — дякує здивована сусідка. Вже добре знає Марфу, проте не перестає дивуватись. — Ото не можете без чужих клопотів і чужої мороки...

— Чоловік твій у полі, ти на фермі, діти ще малі, — каже Марфа, — а я сиди цілий день без діла, зі складеними руками?

— Краще відпочивали б.

— Хай відпочивають ті, в кого багато життя попереду.

— Всієї роботи однаково не поробите, її не меншає, а більшає.

— То й добре...

В селі є кілька жінок, яких завжди кличуть готувати страви — чи то на весілля, чи то на похорон, чи то на проводи до армії. Марфу не кличуть, проте вона якось дізнається про ту оказію й навідується сама. А що не звикла приходити з порожніми руками, то неодмінно принесе пучок лаврового листя, або меленого перцю, або сушених грибів.

І якось завжди вміє вона вгадати із тією приправою, з тим гостинцем. І вже, опинившись у чужій хаті, вмить знайшла собі місце, подибала заняття: патрає курей, січе м’ясо на м’ясорубці, ліпить вареники, готує колотуху, переціджує кисіль через друшляк.

Потім, коли весілля чи проводжання до армії в розпалі, сяде Марфа десь у куточку на кухні чи, непомітна, примоститься в іншому глухому закапелку, мимо неї бігають, ходять, дзвенять пісні, гримить сміх, телесуються радощі та веселощі, а вона зсутулилася, згорбилась, пригасла та прив’яла, й лише, здається, дві бджілки очей живуть на її тьмавому, як осіннє небо, обличчі, й ті неголосні бджілки спивають нектар із чужої втіхи, пісень, сміху...

Є одна родина в селі, родина Варки Штихової...

Хата за цвинтарем, уздовж вулиці лава яворів; криниця біля воріт, над криницею дерев’яний журавель задер високу шию; влітку під вікнами розцвітає так багато гарячих мальв, що довкола полум’яніє, вогнистішає, жаром різнобарвним палахкотить; на гребені телевізійна антена роги наставила, щось виловлює сторожко в небі над селом, у небесах над усім світом. Хата — мов птаха в табуні: багато схожих на неї.

Чому ж тоді Марфа ніколи не пройде мимо обійстя, щоб не кинути погляд иа город, соняшники в городі, на яблуні, від яких угинається гілля, на криницю й голубі вікна? Чому навесні жодного разу, здається, не забула зайти в гості до Варки Штихової й занести вузлики насіння, хоч, може, у Варки того насіння й свого вистачає, могла б поділитись, але бере, не відмовляється, дякує? Чому розпитує за чоловіка, який споконвіку робить на тракторі, чому цікавиться сином, який став кадровим військовим, служить на Далекому Сході в танковій частині, має двох хлопчиків? І чому не стомлюється випитувати про тих дітлахів, які ще ні разу не добивались у їхнє село, і чому просить Варку вблагати сина, щоб приїхав у відпустку з усією родиною, привіз та показав дітей?

Якби хоч рідними онуками доводились, а так хто їй Варка Штихова, хто їй Варчин син, що служить на краю землі, хто їй ті двоє хлопчаків небачених?

У Варки є мати й батько, старі вже, але чому — і в очі, й позаочі — називає Марфу матір'ю? І чому Марфа, в якої, крім сина, інших дітей не було, скрізь — і межи людьми, і в хатніх балачках — називає Варку своєю дочкою?

— Ось послухай, дочко, що я тобі скажу. Не вилітнюйся так увосени, бо схопиш якусь простуду, краще без неї.

— Спасибі, мамо, за той мед, що передали в глечику через чоловіка. А тільки нащо було тратитись? Якби хоч свою пасіку мали, а то не маєте...

— Пенсію маю на сина, треба ж ті гроші десь дівати.

При згадці про пенсію Варка Штихова вмовкала так, як мовчить грозове небо, — після спалаху блискавки, в передчутті грому.

— Чула, хочете хлівець перекидати, бо протікає?

— Хочемо, тільки руки не доходять.

— Може, помогла б вам якою копійкою.

— Де ж у вас ті гроші?

— Пенсія на сина...

Обличчя у Варки Штихової знову ставало схожим на заволочене хмарами грозове небо, в якому ось-ось має гуркнути, покотитись, розколотись вибухом грому.

— Хату свою, дочко, на тебе переписала.

— Спасибі, мамо, тільки нащо вам ті думки...

— Самі беруться голови, хіба я винна?.. Хата нікудишня, сама розвалиться скоро, але ж садиба славна. То хай Грицько поставиться, як верне з Далекого Сходу.

— Ой мамо, хто знає, чи не захоче він там зостатись, раз стільки служить.

— А як передумає? То нема краще, як на батьківщині...

Скільки вже між Марфою та Варкою Штиховою таких балачок точилось, і, певне, краю не видно їм, бо стара все в одну дудку за ту садибу, за ту майбутню хату для Грицька, якщо відслужить і в село повернеться.

Увечері Варка відписує синові листа на Далекий Схід. Насамперед дякує за те, що не забуває, а вже потім оповідає за своє та батькове здоров’я, про сільські новини. Серед тих сільських новин — хто помер, хто женився чи розлучився, хто купив нову машину чи, може, покалічився ненароком. І десь на самісінькому березі листа згадає за Марфу, яка оце навідувалась недавно, знов казала за хату, просила після армії повертатись до села, бо чекає і побоюється, що й не дочекає. А вже й справді сухенька стала, мов скіпка, й ходить по землі нечутно, мовби то не людина, а сама тінь від неї...

Після вечері миє посуд, важко сідає до столу і, поклавши перед собою гілля рук, похмуро оповідає чоловікові те, що він уже давно знає. Але слухає так, наче вперше, і на його крутому чолі чорніє рілля зморщок.

— Сховалась на горищі в соломі за старими кошами, ті коші батько нав’язав колись на ярмарок, та так і не продав. Чую, драбина зарипіла, хтось на горище лізе, вже біля комина, бо брязнув затулкою від печі, лежала там нікудишня. Й другий по драбині сопе, вже їх двоє. Ну, думаю, пропала, таки хтось виказав. А пощади ніякої не жду, бо комсомолка, бо ж партизани в село прислали. Лежу за кошами, боюсь і дихнути, й поворушитись. Чую, ходять, шукають мене, а тут уже зовсім близько хтось, моя душа полетіла з грудей, колода колодою, й звестися не змогла б. Зашаруділо наді мною — і голову побачила, дивиться голова на мене Ільковими очима, й хоч би кліпнули ті очі! Мабуть, перелякався, що мене вгледів, краще б йому не натрапити на схованку. «Знайшов?» — питає той другий, поліцай. «Нікого нема, тільки мишва, чорти б її вхопили!» — сказав Ілько, взяв руками оберемок соломи, наче порпається, наче шукає, й присипав соломою згори голову мою, що я вже нічого не бачила... А потім хтось виказав старості, що я в соломі на горищі ховалась, що Ілько покрив мене — ось і розстріляли хлопця. Він теж комсомольцем був. На кого я тоді могла покластись, як не на Ілька з його матір’ю Марфою? Своїм життям заплатив за моє... віддав мені своє життя, дітям нашим — Грицькові й хлопцям...

Щось дописує в листі; тиша звела гніздо у звечорілій хаті; чорною ріллею зморщок блищить чоло в чоловіка, як весняне поле, що має прорости зелом-думкою.

За якийсь тиждень Марфа знову здибується з Варкою Штиховою біля сільської крамниці.

— Ось, — каже, купила хустку, приміряй, може тобі до лиця.

— Мамо, собі ж ви купили, а не мені, от і носіть на здоров’я.

— А ти приміряй.

І що Варка Штихова, суплячись, таки бере хустину до рук і мовчить, то Марфа, сяючи жовтавими бджілками своїх очей, каже:

— Пенсію дали на сина...