Старшина

Євген Гуцало

— Батьку...

І знову той ледь сахнувся постаттю, наче заскочений зненацька.

— Акордеон у Льоні був, де він?

— Є акордеон, — відповів батько, роздумливо суплячи гіллясті брови.

— Грає? — запитав.

— Раніше грав...

— Принесіть, — попросив. А що Нестір Карпович і далі стояв біля верстака, тримаючи в руках рубанок, пояснив: — Хочу заграти на акордеоні.

— Ти гратимеш?

— Льоня, як був живий, казав мені якось: доживу до старості, помру, то ніякої похоронної музики не треба, заграй, Миколо, веселих пісень, які я любив... Такий, значить, заповіт.

Батько подався з хліва до хати, а старшина сів біля дривітні, біля якої порозростались бевзові кущі, а за ними — тополя вигнала верхівку в прозору блакить неба.

— Бери, сину, — повернувся Нестір Карпович і простягнув акордеон. І дивився так, наче не вірив.

Старшина взяв інструмент, розстебнув защіпки.

— Я б і не грав, може, — вибачливо мовив.

— Та ні, ти грай, — твердо сказав батько, й губи його, попелясті, осклизлі, здригнулись.

— Якої? — Старшина замислився. — Підкажіть.

— Я подарував Льоні акордеон. А перша мелодія, якої навчив його грати, була «Розпрягайте, хлопці, коней».

Старшина, ковтнувши слину пересохлим горлом, набрав через ніздрі повітря, з тугим посвистом видмухнув і дерев’яними пальцями пробіг по ладах. Звуки народились боязкі, мовби несправжні, та враз набрали на силі, подужчали, поллялися злагоджено.

— Розпрягайте, хлопці, коней... — затягнув старшина охриплим тенором, низько опустивши чубату голову. — Та й лягайте спочивать...

Звів догори погляд — Нестір Карпович стояв із тремтячими, приплющеними повіками, з-під яких, наче з-під двох каменів, ручаїсто поблискували сльози.

— ...а я піду в сад зелений... — співав старшина, відчуваючи, що слова застряють у грудях, а рот затерп чи змертвів, як обморожений. І враз, обірвавши спів, склав губи так, наче видихав огонь і боявся опектись: — Не можу.

— Ти грай, грай, — просив батько, й одутле його лице судомилось від болю. — Раз Льоня просив, то вволь його останню просьбу.

Знову озвався акордеон непевними звуками, й старшина заспівав:

— ...в сад криниченьку копать.

— Копав, копав криниченьку, — ледь чутно підтягував батько, стискуючи кулаки й двома каменями повік намагаючись пригасити сльози, що пекли й пекли, що сочились і сочились. — У вишневому саду...

Старшина звів голову — в чорній рамі жалобної хустини світилось біле Настине обличчя, а на ньому, як на стерні, зранені перепели...

— Льоня, чоловік твій покійний, заповідав... — озвався свекор.

— Що заповідав?

— Заграти його улюблених... щоб на похоронах... не траурні мелодії...

З хати виходили люди, застигали на подвір’ї.

— А вони зрозуміють? — скрикнула Настя. — Хіба кожній людині в селі поясниш?

— Насте!..

— Чи не вийде дівчинонька, — співав старшина, — вранці-рано по воду...

— Скажіть людям! — благала Настя. — Скажіть людям!

Батько, сутуло ступаючи, по-качиному клюючи головою, наблизився до гурту під хатою:

— Льоня заповідав... Не грати похоронних маршів, а його улюблених... Не судіть, старшина його волю вволює.

— Просив, заповідав, — значить, треба, аякже, — згоджувались. І слухали.

— Вийшла, вийшла дівчинонька, — граючи на акордеоні, співав старшина голосом, який зривався, — вранці-рано воду брать...

А чомусь Насті в цю мить чулись не так музика, не так пісня, як горлиця, що не стомлювалась туркотіти в безмежному гіллі дуба, що кидав на них свою тінь. А з лісу, який темнів за городом, клично відповідав голуб.

— А за нею козаченько...

З-за тополі, з-за бевзових кущів огнистим вихором вискочив білявий Петрик із цяцьковим автоматом у руках. Він, регочучи, припав на коліно, зброю наставив на дідуня, на маму, на акордеоніста в міліцейській формі — й пролунали перші черги...

— ...веде коня напувать, — співав старшина.

Хлопчик, вважаючи, що всіх перебив, скочив на рівні й поміж похмурих постатей майнув у вулицю.

— Марії зле... матері погано, — вийшов на веранду дядько Самійло, й голова його лиса блищала, мов розпечений мідний таз.

— Просив, просив відеречко, вона йому не дала...

Тоді Настя забрала акордеон із рук старшини.

— Мати знепритомніла, годі.

В запалій тиші чувся лункий спів горлиці на зеленому дубі...

Згодом, ховаючись від сонця, старшина заліз у бевзовий кущ, у його суху прохолоду. Стискував долонями скроні, бо голова розколювалась, і зараз її, здається, не врятували б залізні обручі. Гула мурашва в листі, бриніла, дзижчала; й долинали жіночі голоси — за кущами розмовляло дві жінки, хутенько так жебоніли.

— Таке горе — й ворогу не побажаєш. Молода мати з маленькою дитинкою на руках... Скільки до неї сваталось, а вона віддалася за міліціонера.

— Андрій Кушніренко сохнув за Настею, женився, має двох діток, робить на заводі й добре живе з жінкою, нічого не скажеш.

— А Дмитро Овід! Хіба не казився, коли Настя відшила? Довго не міг женитись, тепер ось учительку взяв, сам вчиться на зоотехніка, хату батьки їм поставили.

— А Василь Соцький і досі через неї телесується, ніяк до вподоби дівку не знайде, кожна йому недогода...

— Тепер хто гляне в її бік?

— Хіба вгадаєш? Не вгадаєш... А з Кушніренком жила б добре, тримала б у руках... Та й Василь Соцький біля неї став би схожий на людину.

— Тепер настраждається, сердешна.

Старшина дістав із кишені сюрчок і зозла свиснув — несподівано, лунко.

За бевзом жіночі голоси гулькнули в колодязь літньої тиші, далі почулось лопотіння ніг. Старшина ще раз сюркнув — протяжно навздогін.

Так і звечоріло йому в кущах.

Поминальники порозходились, батько з матір’ю двома тінями темніли в хаті. Невидимою птахою за їхніми спинами стояло горе, вага його тяжких крил лежала на похнюплених плечах.

— Маріє Онуфріївно і Несторе Карповичу, — сказав старшина з порога, й вид його промінився хворобливою рішучістю. — Мамо й тату...

Вони, схожі на сонних кажанів, відповіли мовчанням. Старшина спинився посеред хати і, виструнчившись, наче здавав рапорт, сказав:

— Маю до вас важливе слово... Де Настя?

— Взяла малого й пішла до своїх, там переночують,— сказала мати.

— Значить, так, — сказав старшина, — значить, так, слухайте...

Вони позводили корчуваті голови, слухали, а він мовчав, граючи жовнами.

— Самі знаєте, яка в нас робота, — сказав старшина. — Служба... Льоня ще жив, був при тямі, коли я прийшов до лікарні. Він мені за рідного брата, і я за рідного... Попросив, щоб не кидав Настю й сина, щоб допоміг... Сказав, щоб женився з Настею.

— Льоня ?.. — розклепились батькові губи.

— І я пообіцяв йому перед смертю побратися з Настею і всиновити хлопця. Буду за чоловіка й за батька, а вам за сина... Чи не бажаєте?

— Льоня так просив? — не вірилось матері.

— Заповідав мені.

Мати скрушно гойдала головою, й на обличчі її тьмяніла тінь від крил, які непоправне горе розпростерло в їхній хаті.

— Настя знає? — спитав батько.

— Спершу ви їй скажіть, а я вже потім.

— Настя згодиться, — мовила мати.

— Хлопця я любитиму так, як Льоню любив, а він мене.

— Згодиться... — обізвався й батько. — Й ти для нас як рідний.

— Як рідний, — сказала мати.

Й раптом батько надривно схлипнув, у горлі булькнуло глухим звуком, далі його згорбленим тілом струснув такий плач, що старшина відчув, як полотніє обличчям, як, віднімаючись, мертвіє спина від крутого морозцю.

— Льоня наш, — видихав батько через плач. — Льоня наш... — І, конвульсійно здригаючись побитою постаттю, не годен був спромогтись на мову. — Льоня наш...

Старшина, чітко повернувшись через ліве плече, пішов до дверей так, наче на плацу перед лавою міліціонерів.

Уже не лунав спів горлиці в дубовому верховітті, і чулась у повітрі вечірня прохолода. Старшина одягнув шолом та краги, сів на мотоцикл, пружно виїхав за ворота. В скронях ритмічно пульсували живчики, наче ковалики-молотобійці не стомлювались лупити й лупити. Мотор набрав обертів, вулиця обіруч ринула назад потоком дерев, хат, городів, і цей барвистий потік густішав і густішав од збільшення швидкості. «Слухай, старшина, — звертався подумки сам до себе. — В тебе ніколи не було вірнішого друга, ніж Льоня Губатенко, з яким ти ловив бандитів і затримував грабіжників, з яким ти збирався рука в руку пройти все життя. Може, в тебе будуть інші друзі, з якими служитимеш і ділитимеш хліб-сіль, але такого, як Льоня, доля тобі вже не подарує. Ти сьогодні вволив його волю, грав на акордеоні й співав, хоч легше було б мовчати, лежачи плече в плече у спільній могилі. Слухай, старшина! Коли ти прийшов у лікарню, твій найближчий друг Льоня Губатенко вже лежав із охолодим серцем і не міг сказати й слова ні про дружину, ні про свого хлопця. Але про це до самого скону знатимеш тільки ти, більше ніхто, й цей заповіт для всіх стане щирою правдою. Прости, товаришу, що я любив і люблю твою Настю, ти ніколи вже не довідаєшся про найсокровеннішу мою таємницю, єдину, яку приховав од тебе».

Коли мотоцикл із вулиці вихоплювався на дорогу, з крайнього обійстя вискочив білявий хлопчик у коротеньких штанях на шлейках і, стріляючи з іграшкового автомата, кинувся слідом за мотоциклістом, випускав чергу за чергою, сміявся, весело кричав, а мотоцикл, невшкоджений, віддалявся, й старшина прямо тримав тверді свої плечі.