Феномен

Євген Гуцало

Це подільське село раніше славилось не тільки чорноземом, садками та буряками, а й ставками з рибою.

У повоєнний час рибу тут ловили і старі, й малі.

Тітки з клумаками коропів, линів, пліток та окунів добирались на базар не тільки в сусіднє село, не тільки в район, а й в область, де їхньому товару ціни не було, як, зрештою, і скрізь. За вторговані гроші купувались по міських магазинах платтячка дівчаткам і штанці хлопцям, черевички, сандалики, валянки на ваті, галоші, а також тюлька, хліб, пшоно, крупа, м’ятна карамель, ситро.

З риби не те що жили, а мали живу копійку. Добре, коли маєш заробіток на трудодні в колгоспі, добре, коли маєш картоплю, моркву та квасолю з присадибної ділянки, добре, коли тримаєш корову й ця корова навіть доїться, а ще краще, коли в твоїх руках крутиться ота жива копійка!

Згодом колгосп увійшов у силу, появилось удосталь тракторів та комбайнів, земля стала віддячувати врожаями, худоба — молоком, м’ясом, шерстю та шкурами, артільний сад не скупився на яблука, груші, вишні та сливи, з пасіки теж був непоганий взяток меду. Отже, згодом якось самі собою поменшали значення й вага живої копійки, яку дехто мав із риби. Та й належного догляду ставки не мали, десь були розорані береги, десь засипані старі ручаї, десь замулені лугові джерела (давались взнаки інтенсифікація господарювання та засилля техніки, якої більшало і яка не завжди працювала з розплющеними фарами) — води в ставках поменшало, вони обміліли, подекуди висохли, вже не водилось тієї риби, що перше. А вбавилось риби, то вбавилось і рибалок, і колишня слава села — слава, яка докотилась не тільки до сусідніх сіл чи до району, а й до області, — пригасла.

Хоча й на безриб’ї — слід визнати — феномен колишньої слави водився й далі.

І тому коли в район діставались із адміністративних верхів люди для ревізій, в складі комісій для перевірок, у складі делегацій для запозичення чужого досвіду або, навпаки, для поширення свого досвіду, їх часто везли в село Телепеньки на «лоно природи». А на «лоні», звісно, можна й відпочити після ревізій-комісій-запозичення-поширення, можна й рибки половити.

— Знаєте, в Телепеньках живе неймовірний чоловік, — інтригував районний представник, коли комісія-ревізія-делегація вже сиділа в машині, а машина прудко бігла, зриваючи розкішні шлейфи подільської куряви.

— Що за чоловік? — гострувато цікавились.

— Ас риболовлі!

— Знає місця, де найкраще клює?

— Куди таким проти нашого аса!

— Може, вміє готувати монастирську юшку?

— Монастирська юшка вже потім! А спершу треба риби наловити, так? То він її ловить без вудочок і ятерів.

— Хваткою? На перемет? Донкою? Сіткою?

— Руками! Ото роздягається, пірнає у воду, а на берег повертається з рибою.

— Мабуть, у корчах дістає...

— А коронний номер у нього — риба на замовлення!

— Як це — на замовлення?

— От, скажімо, ви просите зловити голими руками королівського коропа. Пірнає у воду й без королівського коропа не повертається. Так само кажете зловити плітку — він ловить плітку.

— А попросити, щоб зловив баночку червоної ікри? — жартували гості. — Або кілька кілограмів баличка? Чи консервованих далекосхідних крабів?

Отже, вода в Телепеньках була вже не та, риба не та, а слава про рибу й цього знаменитого рибалку досі трималась, жила вже своїм життям. Кожен виходець із Телепеньок, потрапляючи в Київ, у Москву, за призовом до армії чи за комсомольською путівкою на ударні будови в Сибір, Казахстан чи на Крайню Північ, розказуючи новим товаришам про своє село, неодмінно згадував за їхнього Якова Нечиталюка, наділеного вмінням ловити рибу голими руками. Скрізь слухали, захоплювались, дивувались, які тільки чудеса та чудотворці трапляються на білому світі!

Отже, розголос про Якова Нечиталюка з часом набрав всесоюзного масштабу, і, безумовно, в легендах його постать обросла такими неправдоподібними подробицями, що сам себе він навряд чи й упізнав би в тих легендах.