На колесах

Євген Гуцало

Йому вже близько шістдесяти років, проте всі називають — дядя Коля.

Опустивши голову на груди, ліву руку тримає на кермі коляски, а праву — на приводному шатунові. Той залізний шатун стримить перпендикулярно, права рука гребе ним, як веслом: туди-сюди, вперед-назад. Шатун прикріплено до велосипедної передачі під дном коляски, тому-то вона й котиться. Себто дядя Коля сам себе котить. Не силою електромоторчика, а своєю силою.

Сьогодні неділя, вже поранкова пора. Дядя Коля поволеньки виїжджає зі свого обійстя у відчинені навстіж ворота. Зупиняється на саморобному триколісному транспорті під вишнями, що вже о цій березневій годині повишневішали стовбурцями й гіллям, набубнявіли й залисніли бруньками. Голова в дяді Колі, як завжди, опущена вниз, на груди й трохи на праве плече. Тому здається, що дивиться на світ так, немов півень на сонце.

Очі в дяді Колі жовті й кругленькі, мов два солдатські гудзики, які старанно натираються оксамиткою. Ніс приплюснутий, з дірочок стримлять віхтики рудого волосся, які всьому обличчю надають кумедного виразу: наче сердитого й наче веселого. Губи в дяді Колі довгі й тонкі, наче косою протяті на вапнисто-білій шкірі, посіченій дрібними шрамами. Ці шрами нагадують сліди падучих зірок. Ось тільки в нічному небі ці сліди за падучими зірками хутко зникають, а на обличчі в дяді Колі зостались назавжди.

Він спинився на вулиці під вишнями, ліву руку тримає на блискучому кермі, праву поклав на перпендикулярний стрижень-шатун і дивиться на світ по-пташиному. По садах та городах блищать сніги, в яких віддзеркалюється сонце. Крапає з дахів тала вода, сяючи разками намиста. Лящать горобці, захмелівши, очманівши, немов надзьобались п’янкої води.

— Вже й весна скоро, — сам собі каже дядя Коля, й голос його хрипить, мов стара гармошка.

Навпроти — технікум механізації сільського господарства, з учнівської їдальні з’являється розпатлана, схожа на березовий віник, офіціантка Гафія, сестра дяді Колі. За нею біжать два гладкі коти.

— Вони як вчаться, так і їдять, — каже сердито сестра.

І з лозинового коша висипає в коляску хліб: цілушки, скибки, м’якуші, скоринки...

— Та й ти теж добрий, — бурчить. — Краще б свиню годував, ніж отак... Ти куди вирядився?

— Та на базар поїду, куплю насіння всякого.

— О, та чи я сама не куплю?

— Впораюсь, я ж купував торік.

Витрусивши крихти з коша, йде в двір технікуму, що чорніє металевими кістяками тракторів і сівалок, а дядя Коля кричить услід:

— Гафіє, а цієї ночі снилось, що в темному бору на лугу сидить птиця-синиця, всі до неї йдуть, всі її бояться, а я від неї ніяк не втечу!

І сам ірже зі свого сну. Раніше Гафія розгадувала сни, бо на всяке нічне марення мала ясне тлумачення. Тепер не хоче, спохмурніла. Вчора як говорив? Учора говорив: «Ось, Гафіє, приснилось, розгадай: росте чотири дуби, наверх дубів сосна, насеред сосни коноплі, наверх конопель глина, на глині картопля, а в картоплі свиня бродить».

Дядя Коля дістає цілушку хліба, кришить твердими, наче з дроту, пальцями. І, либонь, іще не встиг сипнути на землю, як із вишень уже з рясним щебетом позлітали горобці, уже хапають хліб.

— Ох ви ж і хлопці! — вдоволено муркоче дядя Коля. — По дворах скачете, усе плачете, хвацько стрибаєте, крихти збираєте, а як в поле залетите, то й коноплі покрадете!

Він кришить і кришить, тепер до горобців прилучилась галка, хапала харч товстим дзьобом і скрикувала так, наче сліпе щенятко цявкало. З ясена злетіло два граки, лякливо підступали, зрештою, один схопив скорину й полетів назад, а другий клював, раз у раз задираючи голову й поглядаючи на дядю Колю пекельної смоли очима.

— Гей ти, тиндиличко невеличка, а тиндилик — як патик, чого репетуєш? — сказав дядя Коля до сороки, що метушилась на дубі й верещала. — Йди підкріпись, тільки не репетуй базарною бабою.

Дядя Коля кидав крихти віялом, і позад себе також кидав, пташки жадібно клювали, скрикували. Хто наїдався, то відлітав убік, а небо присилало голодних, що сміливо кидались на хліб. До гурту приєдналось ще кілька галок і граків, що розполохували дрібне птаство. В дяді Колі блукала по обличчю лагідна усмішка, наче сонячний жмур по теплій річковій воді.

— Дармоїди, — казав уголос. — Господи, й скільки на світі дармоїдів! Але ж дядя Коля один, він не розірветься, щоб усіх нагодувати. Ніяк не дочекаєтесь весни? Весна вже не за горами, скоро...