Протокол одного ювілею

Євген Гуцало

Вчитель фізкультури подарував іменинниці дерев’яного орла — пазуристого, дзьобастого, хижоокого, з погрозливо розпростертими крилами. Вчителька ботаніки принесла набір мельхіорових чарочок, подарованих їй батьками з нагоди закінчення педінституту. Географ Павло Власович урочисто вручив арифмометр, учитель української мови та літератури Дудник — видання «Кобзаря» з ілюстраціями народного художника СРСР В. І. Касіяна, вчителька молодших класів Діна Яківна — флакон французьких духів, випадково куплених у місті.

Іменинниця складала подарунки на окремому столику біля вікна. До дерев’яного орла, мельхіорових чарочок, арифмометра, «Кобзаря», флакона французьких духів незабаром прилучилось кілька клубків фіолетового мохеру, загорнутих у целофан, авторучка «золоте перо», коробки шоколадних цукерок «Наталка Полтавка» і «Богдан Хмельницький», керамічна посудина з ризьким бальзамом, а також транзистор, куплений гуртом усіма вчителями школи.

Поступово збираючись, гості підходили до заштореного від гарячого серпневого сонця вікна, розглядали подарунки. І кожен потай радів, що його подарунок — не з гірших.

Нарешті, пізніше за всіх, поріг вітальні переступила піонервожата Валя Малодід, яку так і кортіло порівняти з мальвою: засмаглі щоки пашіли рум’янцем, губи темно-вишневі, в чорні безбережні очі налито живого вогню. Піонервожата тицьнула іменинниці великий, мов сніп, букет червоних троянд та німецькі дакронові колготки і, зніяковівши, відійшла до великого фікуса в кутку вітальні.

Товариші, — мовила іменинниця сухим і шорстким, як наждак, голосом, — тепер усі зібрались, прошу сідати за стіл.

Тонка й пряма, як вказівна палиця, якою користуються на уроках географії, іменинниця сіла в голові довгого столу, що аж вгинався під вагою напоїв і наїдків. Гості з дружною поквапливістю також повсідалися. Зостались вільними тільки три стільці, якраз біля іменинниці. Випуклими, як кісточки канцелярської рахівниці, очима іменинниця оглянула присутніх і сказала сухим, наждачним голосом:

— Прошу, товариші, прошу!

Тоді звівся завуч школи Кузьма Петрович, що доводився іменинниці чоловіком. Усміхнене його обличчя нагадувало сліпучий березневий сніг, що іскрився під сонцем у полі. З дерматинової ювілейної папки дістав колективне привітання й заходився читати:

— «Дорога Аделаїдо Венедиктівно! Педагогічний колектив Яблунівської школи, яку Ви очолюєте рівно одинадцять років, палко поздоровляє Вас із Вашим славним п’ятдесятиріччям. Народившись у сім’ї селянина-бідняка, Ви здобули вищу освіту, щоб світлом розуму запалювати душі дітей, яким належить майбутнє. Весь свій великий і життєвий педагогічний досвід Ви щедро віддаєте молодим своїм колегам, правлячи для них взірцем у політико-виховній роботі і в побуті...»

Слід сказати, що це привітання складалось трудно, в дискусіях і суперечках, і своїм сухувато-велеречивим тоном швидше нагадувало некролог. Кожен із присутніх докинув до привітання якщо не фразу, то слово й тепер, слухаючи, подумки відзначав: «О, моя фраза!.. О, моє слово!..» Читав Кузьма Петрович так, наче протокол засідання місцевкому. Аделаїда Венедиктівна сиділа з непроникним виразом на обличчі — ні рум’янцю на ньому, ні кровинки, геть усе крейдяне й холодне. Тверді, непорушні очі — дві точені дерев’яні кульки канцелярської рахівниці.

Вітальний адрес Аделаїда Венедиктівна знала слово в слово (з нею узгоджували остаточний текст, вона додала фразу про свою моральну витримку й завізувала), проте за столом зараз слухала найуважніше, наче остерігалась навіть неточно поставленого наголосу.

— «...бажаємо й надалі активно виховувати молоде підростаюче покоління, щедро віддавати свої великі знання та досвід, правити за взірець для педагогічних кадрів...»

Кузьма Петрович, дочитавши, вручив ювілейну папку з вітальним адресом директору. За столом ударили аплодисменти, наче заляскотіли крила наляканих пташок, на обличчях летючими срібними рибами замиготіли усмішки. Проте усмішки гостей зблякли перед усмішкою Кузьми Петровича: над його березневими сліпучими снігами наче горіло не одне, а двоє сонць.

Випили за здоров’я Аделаїди Венедиктівни, закусили. Високий настрій повищав, лиш іменинниця берегла свій справжній настрій за сімома замками, а тому на неї іноді кидали здивовані погляди. Випили по другій — за високу місію педагога в нашому суспільстві, зокрема іменинниці, закусили. Вже хотіли випити по третій за благородне покликання Аделаїди Венедиктівни, коли вона сказала сухим, наждачним голосом: