На виставці собак

Євген Гуцало

Підсилений мегафоном, прозвучав награно бадьорий чоловічий голос:

— Собачки і присутні на стадіоні!..

На алеї вже траплялися собачники, що на ремінцях прогулювали тварин усякої породи і всякої масті. А що Вітрук потай страждав, то бачив і не бачив оці буденні задвірки виставки. Собачники дивилися з похмурою пильністю, наче дивувались, що він не дивується й не захоплюється їхніми чотириногими — не те що друзями, ні! — побратимами. «Як би викрутитись і втекти, поки не пізно? — болісно міркував Вітрук, відчуваючи, що в нього аж зуби ниють. — Ну й ситуація! Адже Іра обіцяла прийти — і не прийшла!» У пам’яті бринів туркітливий голос, якого вранці спросоння не впізнав.

Назустріч трапився великий — у яблуках — пес.

— Це німецький дог, — пояснила Клавдія Михайлівна, і в голосі забриніла ніжність.

Із алеї звернули ліворуч, і тут, за стіною кленів, власне, й починалась виставка. Вітрук, скоса позиркуючи на могутню постать Клавдії Михайлівни й хворобливо відчуваючи її присутність, водночас помічав якісь деталі... Ось зустрілись два гостромордих колі: один заслужений, груди обвішано медалями, а другий без жодної нагороди. Хазяї лагідно й уважно спостерігають, як обнюхуються їхні пси... Поряд, не відчувши симпатії, не заприязнившись, чорний тер’єр зчепився з колі, хазяї смикають за повідці, розтягуючи розлючених тварин, а вони сікаються, гарчать, шкірять пащі й показують гострі ікла... «Чому не прийшла Іра, чому? — билась думка. — З якого дива Клавдія Михайлівна?..»

— Погляньте на цю вівчарку!

Вівчарка — вся чорна, лискуча, черево сірого сталевого кольору, за вухами на шиї наче руденький обід почеплено — світила чорними, як із рогу точеними, очима.

— Ах, скільки в неї медалей!

Груди породистої вівчарки нагадували іконостас. Дві вродливі брюнетки, зодягнені в сині американські джинси, тримали ремінний повідець, пишаючись і собою, і вівчаркою. Підійшов бородань із срібним медальйоном на шиї, попросив у дівчат дозволу сфотографувати собаку. Дівчата наказали вівчарці сісти, бородань клацнув затвором апарата й подався геть ходою ситого павіана.

— Ігоре Васильовичу, я хочу вас сфотографувати!

Вітрук оторопіло дивився в жорсткуваті, чоловічої твердості очі Клавдії Михайлівни, а вона вже дістала фотоапарат із сумочки, попросивши дозволу в дівчат, вже шукала позиції й ракурсу. Зрештою, клацнула, сховала фотоапарат, подякувала весело-іронічним дівчатам у джинсах.

— Ви не знаєге, Ігоре Васильовичу, як зрадіє Іра цьому фотознімку!

Нервуючи, Вітрук запалив цигарку.

— Ах, погасіть, погасіть! — із жахом в очах наказала Клавдія Михайлівна.

Вітрук, обпікаючи пучки Пальців, погасив цигарку, запхнув у коробку.

Тітонька з ознаками базедової хвороби тримала на повідку боксера тигрової масті. Присадкуватий чоловік, схожий обличчям на свого боксера, запитав у тітоньки:

— Це киянин?

— Так! Так! Так! — із щасливою поквапливістю торохтіла тітонька.

— А хто його папа?

— Анчар.

— А хто мама?

— Магда... Ваш боксер без жодної медалі? — щиро й співчутливо дивувалась тітонька. — Чому ви його не виставляєте?

— Нема часу займатися. Знаєте, цим треба серйозно займатися, — суворо відказав хазяїн, схожий на свого боксера.

— Так! Так! Так! — торохтіла тітонька. — Мати такого пса — і не займатись! Треба займатись! Ми займаємось! І займатимемось ще більше.

— Так, — похмуро відказав хазяїн боксера й приречено відійшов.

Назустріч ішов підліток у сандаліях на босу ногу, з головою-соняшником — бо таке лице рябе й волосся руде. На долонях ніс чорненьке капловухе щеня з хвостиком-швайкою, зі смоляними очицями, з яких учора чи позавчора посходили більма. Підліток тулив щенятко до лівої щоки своєї, до правої, цілував — і знову витягував перед собою на долонях, не в змозі намилуватись.

— Де купував? — спитала Клавдія Михайлівна.

Підліток не почув, притуливши кумедне щенятко до губів, пройшов мимо в щасливому забутті.

— Ви колись обіцяли моїй Ірі саме таке щеня, — мовила Клавдія Михайлівна.

— Що? — промимрив Вітрук, заскочений зненацька.

— Так, ви обіцяли їй щеня німецької вівчарки!

— Обіцяв, — мусив зізнатись Вітрук, дивлячись під ноги.

— Вона чекала, чекала...

— Справ багато. За справами руки не дійшли до щеняти, — виправдувався, покриваючись холодним потом.

— Так, справи, — згодилась Клавдія Михайлівна. — В кого їх нема.

Й задивилась на дівчинку, що зняла із сенбернара гроно виставочних медалей, начепила собі на шию, радіє, регочучи щербатим ротом.

— Ігоре Васильовичу, ви тільки погляньте на оту пустунку! Не хоче знати, що сенбернар заслужив, що його не одна виставка відзначила.

Вітрук зрадів, що Клавдія Михайлівна зразу ж і забула про його обіцянку подарувати дочці щеня німецької вівчарки. Лишенько, що там іще Іра наговорила матері?! Картав себе, що не втік біля каси стадіону, що згодився йти на виставку. Навіщо? Адже ніколи не любив собак, навіть у дитинстві, й не знається на їхніх породах, масті, звичках.

— Хтось сказав Ірі, що на виставці має бути афганський хорт, вона так мріє побачити афганського хорта. Але ніде не видно, так?

— Я... не бачу, — пробелькотів Вітрук, хоч не впізнав би афганського хорта, якби навіть побачив.

— Пошукаємо, може, пощастить... О, виставка собак для мене — справжнє щастя. Коли Іра була маленькою, я водила дитину на кожну виставку, от вона й звикла, дуже любить собак. А вам подобаються виставки?

— Подобаються, — збрехав Вітрук, який цю радість переживав уперше.

— Це ж тварини, їх так багато, — басовитою скоромовкою говорила Клавдія Михайлівна, зінкола підносячи букет півоній і нюхаючи товстим, як хобот, носом. — Побачити зразу так багато породистих собак — це щастя. Адже на вулиці здибаєш за цілий день хіба трьох-чотирьох. А тут душа не може натішитись, правда?

«Ось візьму — й піду! Ось візьму — й піду!» — сам собі казав украй знервований Вітрук. І не йшов страждаючи.

На просторому майданчику, порослому споришем, лисий інструктор із волохатими бровами командував гострим, як багнет, голосом:

— Без повідця!

Блондинка — достоту снігурочка з очима небесної блакиті — зняла повідець із вівчарки.

— Підійшли до снаряда! — скомандував інструктор.

Блондинка з вівчаркою наблизились до високого дерев’яного щита. Очі в дівчини горіли блакитним вогнем.

— Посил! — скомандував інструктор.

Блондинка послала вівчарку вперед, той незграбно стрибнув на щит і, дряпаючи пазурами по дошках, звалився донизу. Досадливо кусаючи губи, дівчина накинула повідець вівчарці на шию, відвела вбік.

— Підготуватися! — скомандував інструктор тюхтійкуватому собачатникові.

Вівчарка в тюхтійкуватого собачатника виявилася добре тренованою: вправно подолала щит, пробігла по високій колоді, залізла на вишку, хутенько крутнулась там, збігла. Тюхтійкуватий дядечко відійшов убік від вівчарки, інструктор вистрелив із пістолета — собака й не здригнувся.

— Дев’ять балів! — дзенькнув, як багнет, голос інструктора.

Через якийсь час, не змирившись із поразкою, молода блондинка знову опинилась у центрі уваги цікавого натовпу, що оточив майданчик. Але й за цим разом вівчарка не зуміла подолати першої перешкоди, дряпнувши пазурами по щиту й звалившись на землю.

Сльози краплями дощу бризнули з синіх очей дівчини. Клавдія Михайлівна зітхнула співчутливо:

— Ігоре Васильовичу, даруйте, але, мабуть, саме я повинна сказати... Іра не скаже. Або скаже не так.

— Що скаже, що не так? — здивувався.

— Бачте, ви колеги по роботі. І за віком старший, маєте сорок чи за сорок, а Ірі тільки двадцять три, щойно закінчила університет.

Вітрук не озивався, з острахом стежачи, як у Клавдії Михайлівни ворушаться червоні, випнуті бантиком уперед губи, як у щербинці нижніх зубів поблискує кумачевий кінчик язика.

— Еге ж, Іра не скаже чи скаже не так, хоча в неї й університетська освіта. Або ж не зуміє переконати вас, бо це діло делікатне, чоловікам важко зрозуміти... Іра в мене скромниця, не з теперішнього дівоцтва, для якого нема святих речей. Адже не зізналась вам, правда, що вагітна?

Вітрук, похолонувши обличчям, остаточно втратив дар мови.

— Правда ж, не зізналась? — допитувалась Клавдія Михайлівна, всміхаючись із материнською ніжністю. Й коли Вітрук заперечливо погойдав головою, вона зраділа: — О, я ж кажу, вона страх яка наївна!

— Я й справді не знаю про це, — промимрив Вітрук.

— І не довідались би від Іри, вона така! — з докором на адресу дочки проказала Клавдія Михайлівна. — Це питання ми маємо розв’язати вдвох.

— Яке питання? — похолов Вітрук, відчуваючи глуху злість, що обпікала мозок. — Ви про що?

— Про ситуацію, що склалась.

— А яка склалася ситуація?

— Іра хоче вдатися до аборту, а я — проти.

— Ви проти?

— Я хочу, щоб Іра народжувала дитину.

— Ви хочете?

— Хай народить для мене! — заблагала Клавдія Михайлівна. — Хай народжує, дитя матиме двох матерів — Ірочку й мене.

— Але ж без батька...

— Горенько, та тепер стільки дітей ростуть безбатченками! Скільки розбитих сімей, скільки молодих розлучаються! А ви не турбуйтесь, ми з Ірою не матимемо до вас ніяких претензій... Вашу дитину я любитиму...