Гра в батька

Євген Гуцало

Ні, мабуть, він не годиться, щоб грати саме в такого батька.

Похнюпившись, Дарка почимчикувала дорогою, приглядаючись до всіх чоловіків, що траплялись назустріч. І до тих, що котили на велосипедах, чи їхали в кабінах автомобілів, чи простували пішки. Та жодного не могла розгледіти до пуття, щоб сподобався, щоб хутенько гайнути додому, сісти в кущах за хатою й нарешті почати гру в батька, до якої вона сама-самісінька додумалась, ніхто не підказував.

Відтепер, коли захоче, тоді й пограється в рідного батька, й ніхто не завадить!

— Дарко!

На веранді стояв не хлопець, а чорнобривець: худнй, засмаглий, брови чорніють, а чуб вигорілою від спеки конопляною куделею костричиться. Це Степан, його недавно теж записали до першого класу, разом і вчитимуться.

У Степана є акваріум, у якому плавають всякі дивовижні рибки, а також строкатий папуга в клітці. Кожному в селі час від часу кортить подивитись і рибок, і папугу, тому діти його не кривдять і не прозиваються. А якщо прозиваються, то тихцем, щоб Степан не почув.

Степанів батько цього суботнього дня мурує в дворі хлівець, а мати подає йому цеглу. Сьогодні Дарці чомусь не хочеться дивитись ні акваріум, ні папугу в клітці, дівчинка зупиняється посеред подвір’я і стежить, як Степанові батько з матір’ю кладуть стіну. Проміння блищить на мокрій кельмі, в кориті з розчином вапна, піску та цементу, проміння іскриться на блискучих від поту руках, грудях, шиї, а також на білих зубах, що раз у раз появляються в усмішці.

— Є такі рибки, яких ти раніше не бачила, — заманює Степан. — Золоті.

— Потім подивлюсь...

— Корм для них батько возить тільки з міста.

— Потім покажеш...

Ось іще недавно стіна була нижча, тепер підросла на якийсь вершок, сміється проти сонця рудою, добре випеченою цеглою. Рухи в Степанового батька впевнені, мовби й не дивиться, як черпає та кладе розчин, мовби й не дивиться, як припасовує цеглину, а вона точнісінько лягла на своє місце, наче влипла.

— Почуєш, яке нове слово навчився казати папуга!

— Потім почую...

— Еге, потім, потім! — сердиться Степан, якому страх як подобається хвастатись перед хлопцями й дівчатами своїми дивовижами.

Дарка все стежить, як вправно орудують кельмою, як уміло кладуть цеглу, і, зрештою, змовницьки підморгнувши, веде Степана за ворота. Озирнувшись, щоб ніхто не підслухав, озивається:

— А можна?..

І вмовкає. Степан, зацікавлений, теж сторожко роззирається по боках.

— Що?

— Ти, мабуть, не дозволиш...

— Та кажи!

— Е-е, ти пошкодуєш...

— Та не пошкодую! — обіцяє Степан.

Проте Дарка вже передумала зізнаватись у своєму проханні. Похнюпившись, іде від воріт, а хлопець кричить їй услід:

— Не пошкодую, от побач!

«Так тобі й повірила! — снуються думки. — От скажу, що хочу пограти в твого батька, хіба ти дозволиш. Не дозволиш, бо злякаєшся, що візьму погратись, а заберу назавжди. І чому так, що найкращі батьки вже давно розібрані?.. А що, коли крадькома, без дозволу, погратись у Степанового батька, ніхто й не пронюхає».

Зрадівши, Дарка біжить по вулиці додому, й тільки біля подвір’я дядька Онисима відвертає голову вбік, щоб не дивитись. Хоч і відвертається, а бачить і старі черешні з сузір'ями солодких ягід, і похмурого пса на порозі цегляної буди... Тільки, вгадує, червоного «Москвича» нема на подвір’ї, значить, уже помив дядько свою машину й сховав у гараж.

Вирвана з книжки сторінка біліє між будяків, а над будяками й тією сторінкою в’ється бджола. Дарка, не боячись колючок та жала бджоли, простягує руку, бере сторінку, розгортає... З надрукованого портрета на неї дивиться усміхнене, добре обличчя, сміються очі, сміються вуста. «Льотчик-космонавт СРСР Юрій Гагарін», — літера за літерою читає Дарка, яка вже цієї осені йде до першого класу.

Несе портрет перед собою, дивиться. І чомусь увижається Дарці, що льотчик-космонавт СРСР Юрій Гагарін усміхається тільки їй, більше нікому, тому дівчинка починає всміхатись йому у відповідь.

Добре, що не побоялася встромити руку поміж будяків. Тепер уже знає, в якого саме батька гратись! В якого захоче, в такого й гратиметься, ні в кого більше не випрошуватиме!

— Де це ти вештаєшся? — вдавано сердито запитує мати. — А в нас гості ось...

Дядько Онисим — це гості?! Сидить за столом і, похмурий, чорний, скидається на крука, що не так залетів, як удерся до їхньої хати.

Дядько говорить важко, мов на жорнах перетереблює слова:

— Вже рік, як переставилась покійниця, земля їй пухом, двоє дітей лишилося сиротами при живому батькові. І твоя дівчинка росте без догляду... А як подумати — не чужі ж мої хлопці твоїй Дарці, правда?

— Не чужі, — згоджується мати. Вона зодяглась у святкову кофтину, у святкову спідницю, й срібний гребінь встромила в коси. Чи не перед Онисимом вирядилась?

— Й начебто ніколи не були чужі? — погуркують слова на жорнах. — Тільки ж не говорилось дітям, правда?

— Правда твоя, Онисиме... Хіба таке скажеш...

— Тепер і настала пора зізнатись та звести докупи їх. Щоб у моїх була мати, а в твоєї батько. Як-не-як, а брати й сестра рідні!

Дарці важко второпати, про що й про кого розмовляють мати з дядьком Онисимом. Начебто про неї... й начебто про іншу, бо якими ж це братами доводяться їй дядькові хлопці. Вони чорні, як молоденькі круки, а Дарка білява, як лугова ромашка. Вони й каркають, мов голодні круки, а в Дарки голосок — мов весняний ручай...

Дарка ховається в кущах. Сторінку з портретом льотчика-космонавта поки що тримає за пазухою. Бо, перш ніж почати гру в батька, треба прибрати в хатині, як ото мати причепурює перед святами. Дарка миє черепки, які насправді є не барвистими черепками, а вікнами, стінами та дверима. А вже інші черепки в неї правлять за лави, столи, мисники, ліжка. Найдрібніші слугують за посуд, ложки, ножі.

Дарка, співаючи, миє, витирає, підмітає. Клопочеться, як справжня господиня, що дочекалась радості в свою хату. Зриває кілька квіточок білої березки, що в’юниться з городу, ламає на клумбі калачики — ось і прикрашено в хатині. Далі в наймілкіші черепочки насипає найсмачніших страв, які, звісно, вже зготовлено з цієї нагоди, и виставляє наїдки та напої на столі.

Вгорі пролітає лелека, й Дарка лише на мить кидає на нього коротким позирком. Може, лелека й запрошує її зараз до себе на крила, щоб летіти в теплу, літню безвість, проте дівчинці не до птаха, вже хай іншим разом!

Авжеж, не до птаха, не до польотів на його дужих крилах, бо зараз ось за якусь одну-другу хвилю ввійде до хати рідний батько, в якого вона грається. Ввійде батько, треба зустріти гостинно, привітно, а вона, Дарка, ще й не причепурилась.

І дівчинка, попоравши, зготувавши на стіл, дістає гострий уламок дзеркала й починає видивлятись на себе в дзеркало.

— Ось де ти заховалась! Тільки й знаєш, що по кущах ховатись. — Мати розгортає над дочкою стебла смородини, дивиться вниз. — Черепки та ляльки, більше нічого...

За спиною в матері стоїть дядько Онисим, у нього по вогкому чолу повзе брунатна муха, сіла на брові, лапками ворушить, а дядько не зганяє.

— Ходімо, доцю, — озивається, — до нас, там на тебе хлопці давно чекають.

— У гості? — ледь повертає Дарка язиком.

— Спершу в гості, а потім назавжди.

— Чекають?

— І гостинців наготували.

— Гайда, доню, дядько Онисим тобі не дядько, а батько. Ти ж бо допитувалася за батька.

Дарка недовірливо дивиться на обох і не квапиться вилізати з кущів.

— Та гайда вже, гайда, — просить мати.

— В мене гості, — несміливо пояснює Дарка, не бажаючи перед ними розкривати таємницю своєї гри.

— Які ж у тебе гості? — похмуро підморгує дядько Онисим.

— Не бачимо твоїх гостей, — озивається мати.

— Ось, — каже Дарка й дістає з-за пазухи зім’яту книжкову сторінку. Розгладжує пальцями, притискає до грудей, а вже потім припасовує портрет за столом, на найпочеснішому місці в своїй святково прибраній хатині. Й щасливо повторює: — Ось мої гості.

Перший у світі льотчик-космонавт Юрій Гагарін усміхається з того малюнка такою рідною, такою батьківською усмішкою, що Дарка негодна відвести погляду.

— Як же я піду, коли в мене гості, — каже.

А подумки, нищечком від матері та дядька Онисима, додає собі: «Коли в мене батько за столом, коли його треба пригощати».

Брунатна муха зривається з дядькової брови, погрозливо гудучи, летить до Дарки, дівчинка відмахується, і в цей час мати забирає малюнок і наказує:

— Побавилась — і годі, гайда!

— Віддай! — раптом зривається Дарка на крик, тягнучись по малюнок.

— Візьмемо з собою, раз не хочеш розлучатись.

— Віддай... він повинен, — заливається дівчинка сльозами, — повинен... бути в своїй хаті, а не вештатись по чужих... віддай!

Намагається вихопити з материних рук малюнок, мати не дає, малюнок рветься — й тоді Дарка, пригортаючи клаптики до грудей, падає на землю, і її худі плечі здригаються від беззвучних ридань.

— Куди ж із такою підеш, — бурчить мати. — Зоставайся біля хати...

Хто знає, як довго лежить Дарка обличчям до землі, зрошуючи сльозами, наче цілющою водою, пошматовані клапті портрета.

Зрештою, наплакавшись та наковтавшись сліз, перевертається горілиць. У небі знову пливе лелека. Й Дарка силою своєї уяви та бажань відривається від землі, вже опиняється на надійних крилах доброго птаха й пливе над селом. Пливе не сама, поряд із нею, обіймаючи батьківською рукою за плечі, сидить людина, яка так щиро всміхається по-родинному, шепоче на вухо ласкаві слова, і вже ген-ген зосталась на обрії околиця їхнього села, попереду світ безмежний, у якому стільки доброго, жаданого, очікуваного!