Нескінченні теревені про дівчат

Євген Гуцало

— Знай, про рибу говориш! — знову пожартував я.

— Ага, знов за рибу гроші... й де тут причина криється?

— Може, в тобі?

— А може, в дівчатах? — всерйоз заперечив. — Бо, якби не було про що говорити, хіба хотілося б? — І вдавано жіночим голосом заспівав: — «Стою на полустаночке в цветастом полушалочке, а мимо пролетают поезда...» Коли торік я робив у Вінниці на суперфосфатному заводі, познайомився в робітничій їдальні з офіціанткою... Софі Лорен знаєш?

— Особисто не знайомий, але...

— Так от, викапана Софі Лорен, тільки нашого, пролетарського заквасу...

І вмовк, обернувшись до греблі. На греблі стояла Надька, зодягнена в волошкову сукню, а біля неї у триколісному возику (колеса на шинах, двоє бічних великі, а переднє маленьке зовсім) напівсидів-напівлежав, спершись плечима на відкидну спинку, чоловік. Розстебнутий комір сорочки відкривав засмаглі груди. Білозуба усмішка грала на мужньому довгообразому обличчі, яке, здається, не псували, а прикрашали рубці — на чолі, на скроні.

— Привіт, Іване! — весело закричав Коля Смовж. — Прогулюєшся?

— Неділя, вечір, треба погуляти, — так само весело відповів Іван свіжим баритоном.

— Що сьогодні поробляв? — кричав із води Смовж.

— Обіддя гнув! — жартував Іван із греблі. В нього за спиною стояла Надька, слухала розмову і всміхалась. — А як стомлювався гнути обіддя, то гнув дуги.

— Ясно! А ми от рибку ловимо. Ти не хочеш порибалити?

— Авжеж, хочу! Завтра вдосвіта на човні з батьком попливемо.

— Що з частини пишуть?

— Пишуть, що не залишать! — сяяв той білими зубами.

— Може б, ти якось зайшов до мене та радіоприймач глянув, бо заціпило, мовчить.

— Гляну! — пообіцяв Іван із свого возика. — А ти що поробляєш?

— Та рибалю, охота насмикати дрібноти на юшку.

— Я не за рибу! Я за те, чи про дівчат теревениш?

— A-а, тільки про них, про відьомське зілля, більш ні про що.

Всі дружно зареготали, й Надька покотила возик по дорозі. Біла чоловіча сорочка то зникала, то появлялася між стовбурами тополь, поки разом із волошковою сукнею зникла за заводським муром.

— Подались до Будинку культури на танці, — пояснив Смовж. І, зловивши мій оторопілий погляд, сказав: — Іван із возика дивитиметься на танцмайданчик. Він колись був завзятий танцюрист — ходив у шкільну самодіяльність, і в заводську, і в армії теж... — І загундосив із неприхованою злістю крізь зціплені зуби: «Ехали на тройке с бубенцами, а вдали мелькали огоньки...»

— Що з Іваном сталося? — запитав я.

Смовж наче й не почув, далі цідив зі злістю крізь зуби:

— «Дорогой длинною, да ночью лунною, да с песней той, что вдаль летит, звеня, да с той старинною, да семиструнною...» — Обірвав пісню, підсікаючи рибу, й мовив: — Авіація, брате, такі діла. Був в учбовому польоті над тайгою, мотори забарахлили, йому з аеродрому наказ: катапультуйся! Катапультувався, а парашут не розкрився. Коли отямився на землі, то не почув обох ніг, переламав. Кругом тайга, безлюддя, мороз. Він до рації, а рація зіпсувалась, глуха, отак. Два дні з боку на бік перекочувався по тайзі, бо повзти не міг. На третій день його, непритомного, надибали вертольотчики. Доставили в госпіталь, тут ампутація обох ніг — відтанцювався! Добре, що життя врятували. Герой! Герой нашого часу. А якби зневолився, якби здався — тільки ведмеді облизалися б, не було б людини. Комісували, тепер півроку вдома, в батьків. То піонери як не з нашої школи, то з сусідніх сіл тільки й запрошують, щоб розказав про подвиг. Де та війна, а тут — подвиги, без подвигів не обходиться. А веселий, і не скажеш, що такого зазнав.

Поплавці ледь видніли у воді, й ми почали згортати свої снасті.

— Давай краще про дівчат! — бубонів Смовж, збираючи рибу в траві й кладучи в торбу. — Наших багато їде в місто, влаштовуються на ламповому заводі, вчаться на мулярів, на телефоністок або в Сибір їдуть на БАМ. А чого? Куди хлопці — туди й дівчата, бо кортить заміж.

— А ти холостякуєш...

— Ага, я холостякую — значить, повинні їхати... Чуєш, давай поховаємо вудку й рибу в очереті, а самі подамось до Будинку культури, там у павільйоні свіже пиво є...

Цього недільного вечора по греблі йшли виряджені хлопці та дівчата, проте Смовж — у мокрих шортах і матроському тільнику, в кедах, у фетровій шляпі — почувався впевнено.

— То як тобі Надька? — запитав, коли вже йшли біля заводського муру.

— Квітка персика, — повторив я його недавні слова.

— Ат! — аж наче розсердився Смовж. — Не говори так! Надька — унікум.

— Чому унікум?

— Їй Іван що сказав? Сказав, не хоче зв’язувати життя, хай шукає молодого та здорового. Щоб не тільки коробка на в’язах, а й двоє ніг. Сказав, що ніколи на ній не жениться, хоч би й на колінах просила. Правда ж, характер у чоловіка? Думаєш, він не любить Надьку? Любить. А тільки отак, по-своєму, добра їй бажає.

— А Надька?

— Найшла коса на камінь. З доброї волі, без примусу, тільки й бігає до Івана. Возить його скрізь — то в район, то в область. На танці возить, у кіно. І чим більше він сварить її, тим дужче прикипає душею. І чому так, га?

В напівосвітленому літньому павільйоні стояв рівний, похмурий гамір, пахло дубовими бочками й дешевою смаженою рибою. Смовж узяв чотири кухлі пива, й ми примостились із ним надворі — на пеньках спиляних дерев. Свіжо шаруділо листя на липах та ясенах, у парку чувся сміх, долинала музика з танцмайданчика.

— Іван навесні мав путівку до санаторію. Надьці не сказав навмисне, куди їде. То вона тут догори ногами все поставила, таки довідалась — і слідом майнула в Крим на тиждень... Скажи, ти схвалюєш її поведінку?

— Даруй, не розумію...

— Хай би шукала своє щастя з іншим, так?

— Із іншим? Але ж вона, мабуть, щаслива з Іваном.

— Аж не віриться. Такі віддані жінки, здається, були у війну, після війни. А глянеш на Надьку — ні, не перевелись і досі. Який наш народ, га? — зі здивуванням і захопленням водночас мовив Смовж. — Розумом живи, а не серцем, дбай про себе, а не про когось, — так ні, глибока душа затуляє все на світі.

Літня ніч блимала теплими зорями. В моїй свідомості бриніли Смовжеві слова: «Який наш народ, га!..» І я подумав, що заради самих тільки цих слів слід було приїхати до цього подільського села, не кажучи вже про мимовільне знайомство з Надькою і історією їхніх взаємин.

Назустріч у темряві посувалась постать, яка зблизька виявилась отією самою Ганею в білій блузочці та міні-спідничці, — з цією дівчиною Смовж сьогодні жартував на греблі.

— Чому не танцюєш?. — поспитав він, перепиняючи руками дорогу.

— Тебе нема, а більше немає з ким, — засміялась Ганя, спалахуючи зубами.

Смовж ізняв фетрову свою шляпу, наклав дівчині на голову. Ганя насунула шляпу на самі брови, й вигляд у неї став чи то панібратський, чи змовницький.

— Більше ініціативи, — порадив Смовж, — бо засохнеш на пні.

— То що, маю на шию кидатися сама?

— А чом би й ні?

— Діждетеся, — скривдженим голосом сказала Ганя і, хутко віддавши шляпу, подалась у паркову гущавінь.

— Бач, образилася, — здивовано муркнув Смовж. — А я думав, у теперішніх дівчат немає гордості й на пучку...

Звідси, з тротуару, було видно освітлений танцмайданчик під липами. Грав заводський духовий оркестр, чулась глуха тупітнява безлічі ніг. Біля зачиненого газетного кіоска стояв триколісний возик, на якому напівлежав усміхнений Іван і щось жваво розказував хлопцям, що гуртом зібрались довкола нього.

Надька в своїй волошковій сукні завмерла поряд, перебирала пальцями світлі пасма Іванового чуба, що спадав на чоло.

Вже коли забрали з очерету приховані вудочки та торбу з рибою, Смовж сказав:

— Думаєш, Надька не одумається?

— Мабуть, ні.

— Та-а-ак, — щиро зітхнулось йому. — Якби знаття, що відмовиться, то я почекав би. Й не тільки я один у селі почекав би. Така дівчина!

— Краще б ні ти не дочекався, ні інші.

— Твоя правда. А що діяти, коли думається про неї, коли з голови не йде.

— Мороч собі голову іншою дівкою.

— Твоя правда... Вони одне одному до пари, гріх зазіхати. Та тільки я чомусь так кажу? Можу й почекати, бо, як Надька одумається та дістанеться якомусь одороблу, — хіба не кусатимеш собі ліктів?

— Не одумається, — з раптовою злістю пробурчав я.

— Впевнений? — запитав Смовж так, наче тільки від мене міг почути найвичерпнішу відповідь про їхню долю.

— Впевнений, — мовив я, згадуючи все те, що нині почув і побачив.

— Мабуть, вийде по-твоєму... Хоча дівчата яке зілля? Від них усього сподівайся.

Останні слова Смовж сказав, видно, для того, щоб залишити для себе бодай маленьку надію.

— От якось я був у рейсі від нашого заводу, а в Тиврові, є таке містечко, запоров мотор, слід було ремонтувати. І в диспетчерській на автобазі познайомився з однією дівчиною...

— Квітка персика? — поіронізував я.

— Ага, квітка персика, — згодився, не прийнявши моєї іронії.

Десь за селом, у полях, легенько прогуркотів грім, наче розсипалось каміння по твердому небесному склепінню.

— На грозу вдень парило, — сказав Смовж.

І вже коли прощались біля його хати, віддав мені торбу з рибою.

— Бери, бо завтра зранку до машини, катма коли поратися з уловом. А твоя хазяйка почистить, і насмажить, і юшки зготує.

Знову гуркнуло під небесним склепінням, і до запаху матіол, що линув із кожного подвір’я, гостріше долучився полиновий дух поля, одсвіжений подихом грози, що вже народжувалась у літніх безвістях зоряного світу.