Пісня про квашені огірки

Євген Гуцало

День суботній; вітрець зелений налітає з-за ставу, зеленими крильми летить над лугом, над вербами, над тополями; і долинає до Настиного городу, розтрушуючи зелене пір’я на вишеньки по межі, на тонкошиї соняхи, на боцюнуваті стебла кукурудзи. Настя вибирає огірки на грядці, складає по одненькому в лозиновий кошик, а довкола неї синіми, бліденькими вічками відцвітає картопля... Зелений вітер далі собі лине, шелестить сивим листям на осокорах, пригинає дерезу у вуличці, черкає крилом по траві — й наче припрошує з собою летіти. До кого, куди?

Настя розгинається, виринаючи гінкою постаттю з того бурштинового окропу, яким зараз кипить город, і всміхається карими очима, в зіницях яких тепліє журбинка. Обличчя в неї золотаве, продовгасте, мов диня-дубівка, й по тому ніжному, золотавому полю наче рудявих зерняток просіяно. Губи вогкі, блищать, напіврозтулені, а кутики їхні ледь заломлені, наче ті заломинки щось виражають, щось кажуть тонке й незбагненне.

Мимовільним рухом руки дістає з-за пазухи листа і, розгорнувши, читає. А разом із молодицею читає і зелений вітер — ген як іздалеку летить, щоб пошарудіти радісно аркушиком паперу, щоб кожною літеркою потішитись, доторкнутись до неї легким доторком. Вітер читає, начитатись не годен, ніяк не відірветься від письма, а Настя так само не в змозі, так само їй кожна літерка — за знахідку.

Хоча лист цей одержала ще зранку і перечитувала вже кілька разів.

Знову засовує до пазухи, згинається над гудинням, де заховались перші в цьому році огірки. Усмішка як звела собі гніздечка в Настиних очах, так і не тікає... Огірки шерехаті, прохолодні, поховались поміж гудиння, на деяких гузенцях ще й цвіт зів’ялий не опав. А скільки зав’язі, скільки пуп’янків! Уже й кошик повненький, уже й до хати можна було б іти, але Настя чомусь не квапиться. Не квапиться, розгортаючи листя, зазираючи в зелені, густі закамарки — бач, який славний вилігся, так і проситься до рук. Але хай зажде трохи, жовтяком йому однаково не стати, Настя не допустить.

Набравши кошик огірків, іде межею на подвір’я, а тут назустріч сусідка — з двома відрами простує по воду, бо Настя біля воріт криницю має, з якої мало не весь куток носить і не годен виносити.

— Оце огірків хочу насолити, — першою озивається Настя. — Таких гарних вродило, аж чудно, а ще рання пора.

— Ти ж насіяла, а я, дурна, тільки один рядочок, — озивається сусідка, яка завжди чомусь любить прибіднюватись.

— Закортіло малосольних, це ж за кілька днів і готові будуть... Петро мій нічого так не любить, як малосольні огірки. Ото ще тільки побрались, а він уже молодої картоплі просить і малосольних огірків.

Сусідка крутить корбу, тягне воду й каже від коловорота:

— Чоловікам тільки почнеш догоджати — відразу на шию сядуть.

— А мій і нічого, — мовила Настя, — тільки малосольних завжди просить.

— Скільки ти з ним прожила? Без году неділя, як забрали до армії. Ще звікуєш віка, ще натерпишся.

— Ось пише, — щасливо каже Настя, дістаючи листа. Вона, мабуть, хоче вголос прочитати, проте сусідка, набравши двоє відер, іде геть із двору. Настя зітхає їй услід і каже сама собі незлобиво: — Де ж без году неділя? З весни мало не по весну...

Не сидиться їй у хаті — чи тому, що сонячний вітер зеленокрило ширяє, чи тому, що за пазухою жар лежить. І вже двері на замок, і вже вітер то одним крилом її підганяє, то другим підштовхує, а то зненацька сполоханим голубом припав їй до обличчя, затулив дорогу, треба того схарапудженого голуба відводити долонею разом із розбурханим пасмом волосся.

— Здрастуйте, мамо, — вітається зі свекрухою, що стоїть на дерев’яному ганку своєї хати, мовби на невістчині навідини стала й очікує. — До вас оце, порадитись.

І вже за якусь хвилю гомонять — як ото найкраще посолити молоденькі огірки.

— Вродило славно, зав’язі багато, пуп’янків, і вам принесу, покуштуєте.

— Помий спершу, прямо з грядки не клади, — високим голосом гомоніла свекруха, яка любила всім давати поради, а найдужче чомусь їй, Насті. — От колись ти, розказувала, без хрону була зготувала, мовляв, нема свого, то я тобі на своєму городі вкопаю, вистачить.

— Часничок у мене є минулорічний, — майже запобігливо мовила Настя, котра чомусь і досі побоювалася свекрухи. Ніколи не сварились, не гарикались, а таки побоювалась.

— Авжеж, часнику не забудь. Петрушку поклади, але ж, дивись, не багато.

— І смородини покладу... Петро любить зі смородиною.

— А тільки трохи, бо від смородини огірок твердішає, дух у неї сильний, забиває дух і огірків, і петрушки.

Настя, звичайно, знала, як солити огірки, але ж і до свекрухи хотіла піддобритися своєю балачкою. А вже, поговоривши про кріп, петрушку, про те, скільки давати солі, чи варто доливати оцту і підсолоджувати цукром, Настя сказала наче між іншим:

— Од Петра маю листа, ниньки принесли. Я тільки до погрібника, а тут і поштарка...

— І нам написав учора... Що ж він тобі там? Усе добре?

— Та добре, служить. — Настя дістає листа, розгортає на вітрі. — За хлопців у казармі пише.

— Й нам те саме, — озивається свекруха. — Ото кілька слів, наче йому тих слів жалко. Чи тобі, може, багато?.. Живий, здоровий, служу — ото і всі новості. А що дають їсти, чи наїдається, чи командири не обижають — хоч би заїкнувся.

— Хто ж його обижає? — всміхається Настя.

— А мені, матері, цікаво чи ні? Хай би так і написав — ситий, не обижають.

— Та він же здоровий, до стелі, чи дасть себе скривдити!

— Ой дочко, дочко!.. Ага, що я ще хотіла сказати? Як помиєш огірки, то відразу й соли, хай не лежать мокрі, так не годиться.

Вони ще розмовляють про те, як кому з них хазяйнується, як порається біля всякої роботи, як там у колгоспі ведеться — Насті біля телят, а свекрусі біля поросят, — і невдовзі, набалакавшись, розходяться. Тільки йде Настя із свекрушиного двору якась невдоволена сама собою, в не мирному настрої, бо ж не про все було сказано, а свекруха мовби й не добачає чогось, і на листа не захотіла глянути, а вона ж, Настя, так сподівалась — попросить, сама прочитає...

Зелений вітер травня то одним крилом черкне молоду жінку, то другим підштовхне у спину, а то страпатою птахою на очі сяде, так що доводиться відводити разом із розмаєним волоссям, і йдеться-прошкується Насті, наче то вона летить, а то наче вже вітер хоче полетіти на ній. Вітряною тривогою задуває в груди, і сонячними бризками туди капле, а прохолодкий дух кануперу аж до серця доймає цього дня. І чого їй, Насті, так високо-журливо раптом стало, що й не переповісти?

О, мати курей годує — сіється пашниця з чорної долоні, а на ті зерна завзято кидаються рябенькі, зозулясті, білі, і півні два в гурті порозпускали руді хвости, і спів огнисто-рудий рветься їм із горлянок. Трохи збоку квочка розпушила-набундючила крила, боки, шию накостричила, сокорить стурбовано, скликаючи жовті кульбабки живі, цвірінькливі, а вони цвітом пуху стеляться біля неї.

— Доброго дня, — заходить Настя на подвір’я. — Скільки ж це птаства у вас, га! А ви серед нього, як жар-птиця!..

— Еге, як жар-птиця, — каже мати, і голова її сива скидається на кущик перекотиполя, що біг, біг під поривами вітру й раптом зачепився, завмер на якусь мить на материних плечах. — І навіть кудкудакаю з ними, як жар-птиця. Батько оце біля тракторів зранку, а я вже по хазяйству.

— А я огірки ниньки зібралася солити!

— Чи вже доспіли?.. Ти рано сіяла, й весна сьогорічна рання.

— Ой, вродило! Згадала — Петро ж мій дуже любить малосольні, то чом не зготувати?

— Це вже два місяці, як в армії, а не забувається?

— Пішла на грядку, — розказувала Настя, — а їх стільки поміж гудиння, що й не віриться. Скуштувала — ну солодкий, ну такий солодкий!

У небі завис шуліка, обидва півні просурмили тривожно — й курей розмело. Курчата прудкими вогниками зникли в картоплі, квочка за ними побігла, мало не над усім своїм виводком намагаючись розставити захисні крила. Мати приклада чорну долоню до брів:

— А долітаєшся, гаспиде, що й пір’ячка не позбираєш!

Настя розказувала:

— Заходила до свекрухи, то вона що радить? Не класти гілля смородини до огірків, бо від смородини твердішає огірок. То я й сама думаю — чи не краще вишневого? Тоді огірок м’якший, і гіркоти не набирається, а тільки солоду й духу вишневого.

— Для себе хочеш таких смачних наготувати?

— І свекруху пригощу, і вас! Ви ж бо знаєте, Петро такі любить. — І, посвітлівши вустами, золотим обличчям, високим чолом смаглим, сказала: — Написав, листа ниньки маю.

Шуліка розтанув у високості, проте птаство ще якийсь час не появлялось.

— Що ж він пише з тієї армії? — запитала мати. — Призвали недавно, а скільки йому ще служити!

— А пише! — охоче відказала Настя, дістаючи листа. — Й за товаришів по казармі, з якими служить, і за навчання. Скучає за всіма нашими, привіти передає. У них там гори, то й літом сніг не сходить, біліє.

— Далеко закинула доля...

— А ще пише, — тремтів аркушик у Настиних руках, так і норовив вирватись, — а ще пише, щоб я берегла себе...

— Бережись, хай він там не побивається, хай спокійно служить.

— Щоб я берегла себе, — повторила Настя, наче запнулась. І, жалібно кліпнувши чорними віями, сказала: — А далі й не прочитаю.

— Не розбереш?.. — здивувалась мати.

— Ні, самі подивіться... Ось тут, у самому кінці.

Мати взяла той бурхливий аркушик, стала читати, а Настя за городи чомусь дивилася. Чомусь дивилася за городи, де рясно, барвисто цвіла конюшина, а по конюшині висока падалиця погналась, і суріпка жовтіла, й малинові будяки гостробоко п’ялись угору де-не-де.

— «...бережи себе, Насте, — читала мати, — бо тепер ти живеш не ради себе, не ради мене, а й ради нашої дитини».

Мати опустила руку з тріпотливим аркушиком, опустила так, наче рука сама їй упала під дивною вагою.

— Правда? — спитала, і лице їй помолодшало, ставши в цю хвилю схоже на доччине.

— Я спочатку Петрові надумала написати, — усміхалась дочка. — Хай він перший довідається, хай скаже. А потім уже вам усім, щоб і ви знали.

Мати стояла в цвіті своєї ранньої сивини, мов яблуня.

— А вже пора, — сказала, — пора, дівонько. І Петрові на радість, і нам...

— То вже розпиталась, як солити, вже знаю, — по мовчанні обізвалась Настя. — Тепер додому побіжу та доведу до пуття, бо ж такі славні огірки. Весна рання трапилась, але ж і поливала я їх щовечора, ось і погнало їх, мов із води. Коли вквасяться, то й вам принесу, бо хіба поїм сама у новій хаті.

— У гості навідувалася б частіше й переночувала б коли...

— Навідаюсь, а тільки вже в нашій звикла, що з Петром поставили.

І подалася з материнського подвір’я, таки, видно, квапилась. І зелений вітер травня черкав крилом її по обличчю, по грудях бив тугим крилом, і вся вона зараз то за вітром летіла, то вітер несподівано пробував на ній пролетіти.

Мати, задумана, вийшла у вуличку, під ясени, — ген, у сонячній хурделиці, віддалялась дочка, наче її, материна, молодість зникла за темними тінями дерев.