Реклама на сайте Связаться с нами
Твори видатних українських письменників

Євангеліє від Лукії

Євген Гуцало

На главную
Твори видатних українських письменників
Життя і творчість українських письменників
Скорочені твори українських письменників
Творчість Євгена Гуцала

Хто ж це йде такий, думалось Лукії Печевистій, хто це звернув на її подвір’я, міряє костуром стежку від воріт до хати, розглядається? Геть зовсім сивий чоловік, і кущиста борода неживою білиною затулила груди, наче перетліле віниччя, ось дмухне вітер — і розсіється попілець. Сіточку-авоську тримає з якимись пакунками, у чорному капелюсі, у чорному костюмі — з похорону вертає чи зібрався до якогось небіжчика? У Закриниччі всіх старих людей могла по пальцях перелічити, доводились їй ровесниками, але цей не з Закриниччя, хто відає, чого звернув на подвір’я, може, дорогу спитати хоче.

Лукія картоплю підгортала, ото стояла зараз у городі з сапою в руках. За спиною в неї лужок зеленів — сміявся молодою травою, щиро переблискувала вода в ставку, за ставком на тому боці гайок, за гайком по коліна завглибшки розіллялось море озимої пшениці. Сонце тішилось у небі, як мала дитина, щедрою пригорщею розкидаючи проміння на поля, на село.

Це ж чоловік зараз до хати зайде, а в хаті нікого нема... Й Лукія, тримаючи сапу в руках, пішла через картоплю, босими ногами ступала по теплій землі, і з кожною хвилею ставало все цікавіше: хто ж то добився на її обійстя?

— Доброго дня вам! — голосно привіталася зоддалік, щоб чоловік почув.

Лице мав біле, наче смальцем змащене, а по тій білині полопалось йому повно-повнісінько червоних жилочок, ніби під шкірою позбирались дрібненькі черв’ячки. І в збляклих очах такі самі черв’ячки червоні мережились, неживі, неворушкі.

— Доброго дня, Лукіє, — пильно дивлячись, одказав зайшлий чоловік.

«Хто ж це такий? — билось їй у свідомості. — Наче й субота ниньки, а не неділя, й похоронів у Закриниччі нема ніяких, то чого вирядився? Може, хтось із знайомих мого покійного Петра, його по всіх світах знали».

— Оце ледве добився, — мовив чоловік, і зі склепіння випитих уст голос не полинув, а пошнуркував поповзом. — Їхав до Вінниці автобусом, народу багато, спека, далі у Вінниці пересів на другий автобус — і вже в Закриниччі опинився. Тут хутко допитався до твоєї хати, кого спитаю — всі розказують і показують.

Прислухалась до мови, приглядалась — і ніяк не могла впізнати. Невже Мина, брат, котрий пішов на війну в сорок першому та й так не повернувся, пропав безвісти, ніяких чуток не було про нього? Стільки не бачила Мину, та впізнала б рідну кров, серцем почула б. Не Мина, ні! І наче не дядько Никандр, який усе своє життя прожив на Кубані, обіцяв приїхати — й досі не навідався. Хто ж це такий, господи? Совісно їй, Лукії, що не годна впізнати, але пам’ять туманом повита, не розвидняється.

— Таки не близький світ од Кумарів до тебе, Лукіє, не близький.

Назвав Кумарі, в яких стільки зазнала за молодості, і жінці мовби полуда з очей спала. Сапа випала з рук, і Лукія поспитала, чудуючись:

— Ти — Федір? Ти — Варивода?

— Федір Варивода, — відказав гість і статечно провів долонею по бороді, пригладжуючи.

— Го-о-осподи! — саме вихопилось, і Лукія покрутила головою, не вірячи.

— А я тебе одразу впізнав, нітрохи не змінилась, аж дивно, така сама.

— О, побалакай, — невдоволено мовила. І думка пташкою билась: таки не Мина, пропав безвісти, й не дядько Никандр, уже, мабуть, і не пощастить побачитись. — То до хати заходь, негоже отак у дворі стояти, чого це я не запрошую...

Варивода, ступивши в хату, пошукав поглядом ікону і, не знайшовши, пучками пальців скрадливо перехрестив бороду. Коли сів на підсунутий стілець, то чорний капелюх поклав на колінах, а обидві руки стулив на вершку костура й сидів не горблячись, рівно тримаючи пряму спину.

— З хазяйством сама справляєшся чи, може, хтось із дітей помагає? — обізвався.

— Та яке в мене хазяйство! Кицька в хаті, кількоро курей. Корову не держу й свиню не держу, обходжусь. А город навесні виорав Семен, найменший мій, зайшов трактором од вулиці, то я і не зогляділась, як ту латку добив.

І майнуло їй: раз питає про хазяйство, чи сама впорується, то, мабуть, знає, що Петро зимою переставився, земля йому пером. Хтось у Кумарах сказав, бо не писала вона, Лукія, родичам.

— Ось гостинців купив у Вінниці, — по мовчанню обізвався Федір Варивода і, з сітки-авоськи діставши кілька згортків, подав господині. — Тут ковбаса й оселедці.

— Та нащо було клопотатись, — мовила Лукія. — І ковбаса є в мене, і всяка всячина. Семен завжди з міста привозить і хліб, і булки, я й не печу ніколи, піч холодна стоїть.

— Бери, Лукіє, так годиться, — відказав Федір Варивода. — Перший раз у твоїй хаті, перший.