Перезва

Євген Гуцало

У Закриниччі в цей суботній день грали кілька весіль — виходила заміж бібліотекарка за вчителя фізкультури, брало шлюб двоє вчорашніх випускників школи, що вступали у плодоовочевий технікум у Чернятині й так-таки цього року не вступили. А також одружувався Макар Червоношапка, тракторист, парубок років двадцяти шести. Раніше, до армії, на нього й уваги не звертали — був щупленький, вузькоплечий, хирлявий, та після армії за два роки у Воркуті, куди їздив на заробітки, Макара так раптово витягло вгору, роздало в плечах, надуло груди, що тепер трудно було впізнати, мовби й не тим самим чоловіком повернувся до Закриниччя. Коли йшов по вулиці, світилося здоров’ям налите обличчя, тернові очі мерехтіли сутінково, широко напнуті брови скидались на дві тятиви лука, й дівчата, що траплялись назустріч, мимоволі затамовували віддих і затримували на Червоношапці довгі погляди.

Нині брав шлюб із Наталкою Зважій, старшою дочкою того Зважія, котрий, власне, й навчив колись Червоношапку поїхати у Воркуту, де сам колись працював на лісорозробках. Того Зважія, про якого щороку їхнє сільське радіо, що містилось у колгоспній конторі, передавало так: «Семен Михайлович Зважій за два робочі дні закінчив посів вівса і вико-вівсяної суміші при відмінній якості виконаної роботи».

Наталка, що була за няню в колгоспних яслах, видалась красунею, перебирала хлопцями, крутила, мов циган сонцем, — усе шукала кращої пари. В Закриниччі стали подейкувати, що при такій конозистій вдачі Наталці недовго і вік звікувати в дівках, що скоро ніхто й не гляне в її бік, та неспогадано — і для батька з матір’ю неспогадано, й для товаришок своїх — надумала віддатися за Макара Червоношапку, котрий навесні повернувся додому. І не зустрічались раніше, й не листувались, коли хлопець тинявся по заробітках, і не гадала Наталка ніколи, що поєднає свою долю з Макаровою, аж тут ні сіло ні впало цієї суботи розписуються, вже весілля.

Першого дня мали гуляти в молодої. Червоношапка, молодий, разом зі своїми дружбами вже в поранкову годину йшов до Наталки. І тут неподалік од її подвір’я, у тісненькій вуличці, обсадженій яворами, Червоношапку та його дружб перестріла ватага хлопців — давай викуп за молоду, інакше не пропустимо.

Червоношапка, звісно, не став порушувати звичаю, який здавен вівся в Закриниччі і полягав у тому, що молодий дає викуп за молоду тим хлопцям, що живуть на її вулиці, хто, може, теж крадькома накидав на неї оком, тільки ж, бачте, одному пощастило, і той щасливець — саме він, Червоношапка. Та, може, йому й подобалось, що хлопці вимагають викупу за Наталку, приємно було догодити їм.

А що викуп уже стояв заздалегідь зготовлений у сінях тестя й тещі, то дружби за якусь хвилю й принесли — цілий кошик із наїдками й напоями. Ватага зраділа з такої щедрості, тут-таки під осінніми яворами пригубили за здоров’я молодих, і Червоношапка з дружбами вже хотів пройти вперед, як зненацька з ним груди в груди зіткнулись, не пускаючи, й сказали:

— То викуп для хлопців, а мені? Ти ж бо знаєш, я не п’ю.

Стоячи груди в груди, запитував Максим Броварник, який на суботу й неділю наїжджав до батька-матері з міста, де вчився в сільськогосподарському інституті на агронома. Під розлетистими бровами м’яким полум’ям горіли по-дівочому блакитні очі. Чутливі ніздрі горбкуватого носа здригалися напруженими розкриллями, виказуючи збудженість. Броварник закінчував школу років на три-чотири пізніше від Червоношапки, й вони, звісно, ніколи не товаришували, а тепер, зустрічаючись, тільки здоровкались чи якимись незначущими словами перекидались про сільську всячину.

— Викуп для всіх один, — відказав Червоношапка, ще й сам до пуття не відаючи, як поставитись до почутого.