Весняні святощі трави

Євген Гуцало

— Ось і Закриниччя, — мовив Іван Дмухар, коли автобус вихопився на горб у полі й попереду — за хвилями озимини — одкрилось велике село.

Ліда, усміхаючись, припала до вікна, й на обличчі її смаглому тремтіла тінь радості й остраху, ніяковості. Брови її розлетисті ледь здригались, наче перебували в дивному польоті. На шиї, витікаючи з-під комірця голубого плаття, пульсувала блакитна жилка, кров видимими поштовхами билась у ній, і Дмухар Іван раз у раз позирав на ту жилку так, наче намагався зрозуміти якесь чудо. Може, чудо самої пульсуючої жилки, може, чудо тремтячих брів її. А може, інше чудо — що Ліда таки згодилась поїхати, ось зараз опиниться в Закриниччі, про яке стільки наслухалась.

Уздовж дороги майнули перші хати в розквітлих садках — рясно цвіли й весело, якось наче й не так, як по інших селах, які нині проминули. Рожеве світло садів упало на Лідине обличчя, чи то зарожевіли їй щоки з іншої причини? Крижинка неспокою танула Іванові Дмухареві в грудях, і хлопець почувався так, як під час екзаменаційної сесії в інституті, коли від хвилювання весь був наче весняним вітром пронизаний.

Зійшли з автобуса, й Ліда, зупинившись, поглянула розіскреними очима на Івана Дмухаря так, мовби не вірила, що бачить його поряд із собою, і хлопець, прислухаючись до того весняного вітру в усьому своєму тілі, мовив неслухняним голосом:

— Я тут і народився, і десятирічку закінчив, то кожну стежечку знаю, всіх людей. — Повторив слова, які у місті говорив і раніше, але тут, у Закриниччі, вони для Ліди чомусь прозвучали відкриттям, і дівчина довгим поглядом обвела асфальтовану дорогу, на якій зник автобус, лаву яворів у блиску молодого листя, сільську крамницю, біля якої стояли дві жінки в однакових білих хустинках і жваво перемовлялись.

— Добрий день, тітко Маріє і тітко Мартохо, — привітався Іван Дмухар із молодицями. — Мати моя вдома чи, може, на буряках?

— Неділя ниньки, то вдома, — щиро так просокоріла одна з тіток — чи то Марія, чи то Мартоха. Обидві неприховано цікавими поглядами роздивлялись міську дівчину, що приїхала разом із Іваном. — Батько в рейсі вже другий день, а мати вдома.

— О, батько в рейсі, — одійшовши від крамниці, здивовано мовив Іван Дмухар, і в голосі його пробилась мимовільна радість. — Батька часто посилають із машиною в рейси, це знову... Ось тут я вчився, — показав рукою на двоповерховий будинок школи, що з-за кленів та ясенів засвітився привітними фіолетовими стінами. Піднісши догори руку, сказав жартівливо, хоча й не без ноток чулості: — Гратулюю тебе, дорога альма-матер!

На шкільному подвір’ї кілька хлопців, що грали в футбол, забули про м’яч і тепер дивились у їхній бік. Іван Дмухар помахав їм рукою, і хлопці у відповідь усміхнулись.

— А ці дерева, — показав на берестки, якими було обсаджено шкільний тир, — ще ми садили у п’ятому класі. І садок ми садили, поглянь, як розрісся. А під отим дубом ми після випускного вечора сфотографувались усім класом.

Ліда бачила той знімок у студентському гуртожитку, де вони жили, й тепер, дивлячись на розлогий дуб, ніяк не могла сумістити з тим, на знімку, під яким, прихилившись плечем, стояв вилицюватий, певний свого майбутнього Іван Дмухар. Як і не могла чомусь сумістити з тим школярем нинішнього студента, якого вже знала четвертий рік.

Поминули місток через річку, зійшли на високий горб, де в затінку старих лип стояла похилена церковця, пофарбована в ніжно-блакитне. Звідси, з горба, відкривався продовгастий став, схожий на свіжу мушлю, щойно витягнуту з води, за ставом виднівся гайок бурштинового кольору, а за гайком, — виткалися зелені хліба в полі.