Мене нема там —
тільки крізь вікно
Заходить сонце, як гаряча рана.
І шкарубке матусине рядно
Горить абстрактним взором
Мондріана.
Воно собі лежить на тапчані,
Тяжке і грубе
в блискавках костриці,
А на вікні, похрещенім вікні,
Вмирають в танці
золоті жар-птиці.
Тут не було годинника давно,
І тільки на цибулі
безліч стрілок.
Я починаюсь звідси, де рядно
Мене абстрактом матері зустріло.
|
Тут дозріває тиша нескошена, ледве колос об колос вусом водить, і коли є серце під рукою — тримай оту пташку, бо полетить і щезне в безвість.
А сонце ставить ногу через тин,
А в сонця хмара — золота крисаня,
Загони золотавих цибулин
Навлежачки під ліжком
партизанять.
Сам ніж горить у мисці із лози,
Оголений до праведної суті...
Ген-ген
хмарин мигливий кармазин
Та горобці,
в льодок зелений взуті.
|
Тут колоратурне сопрано леггорнки зветься сокорінням білої курки — залицяється до галагана, та ще й Бах — імператор органа — зводиться над короварнею з репродуктора, зводиться таїною єгипетською, біла перука виглядає з-за піраміди Хеопса, та батько сидить в фуфайці та лежанку гріє, та мати сидить на лаві, постріленій шашелем, і голкою ловить сонце на рушники, вітер такий надворі, тиша така навколо, кошеня куняє, і коли є серце — тримай оту пташку, бо полетить і щезне в безвість...
Вже котяться хвилі строф,
Вже б’ються в берег грудей,
Вже біситься з приском порода,
Вже клекіт свій чорний спиває...
Тут батько, як бог Саваоф,
Спочиває на сьомий день,
І мати, як мати-природа,
Ніколи не спочиває.
І я тут крилом війну,
Присяду край тиші — скраю —
І знову повчуся ходити,
Пустившись маминих рук:
Відчуваю таку мілину,
То глибінь таку відчуваю,
Що, безміром цим неситий,
Сміюся з усіх розпук...
А хто їм на перевіз
Сплатить за чорні ночі?
І душа моя повна сліз
По самісінькі очі...
|
|
|
