Отак його пам’ятаю: вуличкою ішов він,
І босі ноги збивали зарошений еспарцет,
А ружі цвіли рожеві, як кажуть у нас, ружові,
А мати глип у віконце: «Зінько лаву несе!»
І ніс він її, запахущу, поклавши собі на спину,
Стругану з дулі-грушки, тяг її в двоє крил,
Руки вподовж розпанахав на ту квітучу годину
І зверху ту лаву жовтаву долонями тяжко покрив.
Батько статечно навпроти — взяв її попід руку,
Сказавши дядькові просто: «Таж ти, Зінько, охолонь!»
Потім сіли під грушку на жовту лаву-розлуку
І їли жовту смаженю, закусюючи одеколон.
«Не давай йому дікалону», — мати за мене просила.
«Та хай там мале попоцмока, бо, може, вже дядька й
нема...»
Яка ж у нім прегіркава, яка ж полинова сила
Була у тім трунку воєннім, як туга — туга і німа!
А потім я ступенями запечатав ту нашу лаву
І пташеням заглядав в наодеколонений дядьків рот,
І слухав про фронт, про славу тяжку і неславу,
А дядько Зінько пострижений битися їде на фронт.
Невдовзі він буде убитий. А нині ще попідкида
Мене на руках він, на гойдалці ще погойда,
Ще буду я реготатись, малий і безтямний сновида,
І дядькові регіт мій буде як свячена вода.
А потім він усю руку складе, ну ж бо палець до пальця,
І кине мені по-мужчинськи, ну так, п’ятачок в п’ятачок:
«Ну що ж бо, Івасику-братику, нехай воно все провалиться,
А треба рушати на гада!» — ну і дасть штурхана в бочок.
А скоро вже дядька не буде. Душа полетить у хмари,
Потвердить баба Маройка — вже в небі душа Зінька.
І денно я буду вдивлятись, вшпинятимусь в небо намарне,
І нощно я буду вичікувати душі золотого витка.
Ще й буду навшпиньках підходити до тої до нашої лави,
Ще буду дивитись, як в око, в зіструганий круглий сучок,
І він таємничо моргатиме, лискучий такий і жовтавий,
І дико в горлі стоятиме першої смерті ковток.
Таж тільки у снах злітатиме дядько Зінько в хмаров’я,
На лаві на золотистій летітиме в двійко крил,
А ті дощечки старатимуться на повне грушеве здоров’я,
І тяжко на них осідатиме зоряний вогкий пил...
|
