Маю дивовижну пам’ять —
Не пам’ятаю жодного анекдоту,
Найдотенніші вибуваю за півгодини...
Якось сиділи ми на сімнадцятім поверсі —
Дотепні молодики, дівчата з кавою
На сузір’ях рожевих колін.
Кожен одбувався анекдотом.
Дійшла черга до мене.
Я з жахом думав, як же мені бути.
Скавучав поруч пес породистий
З перебитою хуліганами лапою.
Скімлила в мене душа —
Про що ж мені розповісти.
Прошмигували під нами автомобілі,
Наче голки нас наскрізь пронизували.
Туга якась обгорнула мене
За лісом, за листом, за прілістю яру...
— Я розповім вам, як у нас топлять у хаті. —
Хтось дивно знизав плечима,
Хтось кави сьорбнув, хтось хіхікнув.
— У жовтні мама бере мішка,
Граблі бере — і навпрошки до лісу,
Є в неї улюблені галявини.
Вона згортає листя і шукає опеньки.
Шурхотить падолист, шемрає вітер.
Мама сяде собі на пеньок, відпочине.
А потім, оглянувшись, чи нема де кого,
Цвіркуна запізнілого чи білочки-шарудівочки,
Починає співати весільної.
Співає, співає, аж виспівається.
Потім підважує тулуб мішка
Гладесенькими од зужитку граблями,
Йде додому собі навпрошки,
Опеньки несе у вузлику,
Весела вона і легенька, мов пава.
Таке в неї хобі — листя згортати.
Напакує вона ціле горище
Листям дубовим і листям кленовим.
Осокорове листя з одного кінця,
Листя грабове завжди з причілка.
Завжди хату вночі пізнати можна й по запаху.
Коли горище вже аж репає
Од того листя і од тих пісень,
Тоді зима приходить навпрошки,
І листя вже тоді пісень співає,
Яких йому наспівувала мама, —
Весільних, і тужливих, й колискових,
Які кому до смаку, до вподоби,
І хліб тоді співає на черені,
Борщ булькотить, і хата скрізь — своя...
Щось отаке чи, може, отаке
Я розповів — не більше і не менше,
І дивно тихо стало в товаристві,
Лиш скімлив пес, машини сновигали,
Мов миші-мишенята, мов мишва,
Туди-сюди, вряди-годи, шух-шах.
Курили хлопці, змовкли всі дівчата.
Одне дівча тихенько заридало
І вибігло...
За ним повіявсь шлейф
Кленового святого падолисту...
|
