Поруч із темінню став на порозі,
І світла пучок веде мене в хату,
Наозирці торкаючись брів мого серця
Кострубатими гасовими спалахами.
Заходжу до нього, сідаю за чорний стіл.
Разом з совістю, разом з чаркою перваку,
Разом з тінню Горпини, яка позавчора пішла
На цвинтар, на місячні перехрестя,
Підковані гомоном малахітових крапель.
До сволока за іржаву скобу,
За засилену в ноги кленову качалку
Підвішений чорний містичний цап.
Тхне звітреним духом козиним,
Твердим, часниковим, солодким.
Шкіра спада на дзвінке круторіжжя гофроване.
Бомбить чоловік кулаками по ребрах
І чорними кудлами грізно киває мені.
Спить вагітна його дочка,
Розкинувши зморені руки до Казахстану,
Розкинувши чорні коси і чорні мрії
До клятого милого свого, що вже ось півроку
П’є губи чужі до денця дівочої віри.
Батько лупить натхненно шкіру
Смачного й смердючого цапа-красеня
І просить втиснути йому цигарку
В пошерхлі, запечені губи.
Під нігтями — чорні окрилля мастила
(Спить трактор надворі,
накритий дощами і тишею).
Під серцем щемка і смутна безвихідь
Безпомічного вернидуба мужчини,
Бо ж позавчора Горпина пішла
На цвинтар, на місячні перехрестя,
Підковані гомоном малахітових крапель...
Йдеш так до правди, до суті життя,
Обплетений кілометрами філософій,
Райдугами симфоній і місячних інтегралів.
Іноді тільки буваєш на відстані серця
Від тієї, єдино озонної Правди.
|
