— Що за дивний чорний наріст на березі?
— Після лютої морозної ночі, коли знялось вороння, старий ворон замерз на сучку.
— Звідки знаєш, що то ворон був, не ворона?
— Він замерз в триста літ. Кружляло вороння, щоб розбудити його, а він пазурами обняв білі груди, ніхто його не розбудить...
З розмови людей
Закохався чорний ворон та в білу березу
Та й сказав: — Я їй сорочку чорним помережу!
А вона як побіліла, сплеснула руками:
— Та повік цього не буде — не було ж віками!
Та мені ж всього сімнадцять, а тобі всі триста,
Я ж така білоколінна і зеленолиста!
— Ти ж стоїш навік припнута, я ж тобі дам крила!
Будем вдвох ми білі-білі, хай чорні вітрила,
Політаєм-поширяєм березововороном. —
А вона йому шепоче люто, невпокорено:
— Та вовік цього не буде — не було ж віками! —
І навідмаш його бити білими руками!
Вмерз той чорний старий ворон в ту білу березу,
Бо сказав: — Я їй сорочку чорним помережу!
Вмерз той ворон в білі груди, в її юні соки.
Все те знаєм я та вітер — вітер зависокий...
|
А юні берізки біжать —
Ті на Ірпінь купатися,
А ота, в жовтому фартушку,
На електричку, на кіностудію, на масовку,
Сахаються берези з чорним наростом,
Наче вона й не береза.
З розмови беріз
А вона така примітна в горобині ночі,
Тільки наріст, чорний наріст муляє всім очі.
Хто прийде по сік до неї — бачить пір’я долі
І світ за очі сахнеться од такої долі!
Навіть білка — й та втікати з білими грибами!
І шепоче все берізка білими губами:
— А що я весною скажу солов’ю
Як в пазуху він запірне у мою?!
|
|
|
