На колючому дроті

Олександр Довженко

Три дні і три ночі сидів Петро Чабан у темній коморі, замкнений, без їжі і без води. Сидів і слухав, і здавалося йому, що багато разів одчинялися двері і німці неначе виводили його у двір і після жорстоких катувань кидали мертвого до ями.

У ямі вже гнила не одна сотня розстріляних селян і поранених бійців, що не встигли відійти з армією на схід. Яма була недалеко од комори, і Чабан чув усе, що робилося біля неї за оці три дні.

З кожним пострілом він падав у цю яму, і кожний раз душа його підносилася з ями вгору, як огненная птиця — орел чи голуб, що їх бачив він колись у церкві, золотих, на царських вратах.

Птиця пролітала над землею і розносила його гнів на всі чотири сторони. Вона билась крилами в кожне вікно, в кожні убогі двері, де надія боролася з розпачем у скорбних серцях, де шкреблися у двері голод, і рабство, і безславне вимирання. А далі вона підносилася ще вище, так високо, що у неї починало дзвеніти в ушах, і тоді Чабан бачив усю неначе землю.

Земля була хвора. Вона ніби влетіла в якусь криваву туманність і занедужала. Розмах смерті був такий велетенський, що Чабанові на одну мить його власна смерть, і катування, і все, все здалося таким маленьким, що він навіть трохи усміхнувся і розплющив очі. Щось стукало. Прочинились двері. В комору хлинув потік такого свіжого теплого жовтневого повітря, що у Чабана закрутилося в голові. Коли його виводили у двір, він спіткнувся на порозі і трохи не впав.

— Ти єсть командир партизанського загону, що почав діяти в цьому районі? — спитав його втомлений німецький офіцер. — Ти знищив двісті сорок наших офіцерів і солдатів?

— Так. Я син українського трудового народу, комуніст Петро Чабан, сорока двох років, командир партизанського загону. Нищення солдатів і офіцерів — це моя робота, — одповів Чабан і подивився навколо. Як дивно перемінилося село. Як померкло воно, немов хто притрусив його сірим попелом. Неначе отрута розлилась по ньому і отруїла все.

Недалеко на майдані Петро побачив шибеницю. На ній висіло четверо селян, і він одразу пізнав їх. Висіли Ткач Василь, Нечипорук Оксентій, Левко Сербии, Купріян Шумило. П’ята петля була вільна. Коло шибениці півколом стояли селяни, здебільшого жінки. Вони були нерухомі, мов чари, наповнені вщерть горем. Горя було багато більше, ніж могло вміститися в них, і горе розлилося скрізь по селу. Ніхто не плакав, ні одна душа.

— Оце і все, що я рішив сказати.

— Добре. Ще дві коротенькі одповіді, і ти вільний, — сказав втомлений офіцер, кивнувши головою до петлі. — Отже, де ховаються твої партизани і де закопано зброю червоних?

— Не скажу.

Офіцер підвівся і підійшов до Чабана.

— Слухай. Я припускаю, що ти сильна людина. Я бачу в твоїх очах презирство до смерті. Але війна є війна. В даній ситуації немає нічого в світі, що дало б тобі хоч найменшу підставу так одповідати. Ти не європейська людина. Ти розумієш?

— Так.

— Не дратуй мене. Скажи і вмирай мерщій.

— Не скажу.

— Слухай, я не хочу кричати на тебе чи бити тебе зараз, хоч це і входить до моїх обов’язків. Я втомився від цього сьогодні. Як кажуть, всяка робота має свою скуку. Я апелюю до твого розсудку.

— Петро!!! — гукнула одчайдушним голосом тітка Левчиха з жіночого натовпу.

— Чуєш, навіть люди просять, — скривився офіцер.

Посміхнувся по-своєму і Чабан. Вони глянули один одному в очі, і кожний зрозумів посмішку другого.