Етнографія України

Говірки, говори та наріччя

Мова — це безсмертна душа народу, духовне багатство, незнищенна субстанція, вічний феномен. Українська загальнонародна, чи загальнонаціональна мова є величезною незамкненою системою систем. До неї входять окремі інші підсистеми: українські діалекти або діалектна мова, літературна мова фольклору, мова художньої літератури.

Українська літературна мова у своїй системі має різноманітні функціональні стилі — публіцистичний, епістолярний, науковий, офіційно-діловий, розмовно-побутовий. Не менш складні й інші підсистеми загальнонародної мови. Літературна мова має свою довгу та складну, драматичну історію. Нова українська літературна мова, зачинателями й основоположниками якої були І. Котляревський і Т. Шевченко, виникла, народилася, виросла із надр розмовної народної мови чи територіальних діалектів. В її основі міститься середньонаддніпрянський діалект, а витворювали сучасні її норми всі говори, зокрема і говори південно-східного та південно-західного наріч української мови. Так, у другій половині XIX ст. навіть співіснувало два типи літературної мови: східноукраїнський і галицький. Безперечно, в структуру літературної мови вливалися й говори північного, чи поліського, наріччя. Тепер ми говоримо про "сучасну українську літературну мову", під якою зазвичай мовознавці розуміють період у п'ятдесят років.

Отже, наріччя української народнорозмовної мови — це північне, чи поліське, південно-східне й південно-західне. Кожне наріччя складається із окремих діалектів, які в свою чергу поділяються на ще менші — говірки.

І. Франко 1907 р. у статті "Літературна мова і діалекти" писав про важливий і впливовий чинник у розвитку мови — простір: "...діалектні відміни, залежні від географічного положення, етнографічного сусідства, більш або менш відокремленого способу життя даної частини народу, є в кожного народу".

Від Сяну й Бугу на заході до Сіверського Дінця на сході, від Прип'яті на півночі до Чорного й Азовського морів на півдні живе український народ. Живуть ще українці компактно і в Білорусі, і в Казахстані, і в Російській федерації. Кожен, хто коли-небудь хоч ненадовго виїжджав із рідного міста чи села в сусіднє, а тим паче віддалене, знає, що говорять там хоч і українською мовою, та все-таки трохи по-іншому, не так, як у його рідному селі чи місті. Навіть у різних місцевостях із цього приводу побутують такі прислів'я: "Що сільце, то й слівце", "Що хатка, то й гадка", "Що край, то і звичай". Отже, не всюди в Україні говорять однаково. Територіальні або місцеві різновиди національної розмовно-народної мови називаються говірками, говорами чи діалектами й наріччями. Наука, яка вивчає територіальні вияви тієї чи іншої мови, називається діалектологією. Знавці українських говорів, учені-діалектологи багато зробили для вивчення територіальних особливостей. Це, насамперед, М. Максимович, К. Михальчук, О. Потебня, І. Панькевич, І. Верхратський, І. Франко, В. Кобилянський, І. Зілинський, Г. Шило, Ф. Жилко, І. Матвіяс, А. Залеський та багато інших сучасних мовознавців.

Межа між північним і південним наріччями проходить приблизно лінією Володимир-Волинський — Луцьк — Рівне — Новоград-Волинський — Київ — Прилуки — Конотоп і далі по р. Сейм до межі з російською мовою. Цю межу не можна пояснити жодними іншими причинами, а лише найдавнішими етнічними кордонами, пов'язаними із розселенням східнослов'янських племен.

Межа між південно-західним і південно-східним наріччями проходить приблизно лінією: Фастів — Тетіїв — на схід від Умані — Первомайськ — Роздільна.

Три сучасні українські наріччя визначаються сукупністю фонетичних, граматичних і лексичних рис. В історичному плані між собою співвідносні північне і південно-західне наріччя. Всі північні та більшість південно-західних говорів є старожитніми. Південно-східне наріччя класифікується вченими як новостворене. Північне наріччя української мови на півночі межує з білоруською мовою, на сході — з російською, на заході — з польською.

Південно-західне наріччя української мови на півдні межує з молдавською, румунською та угорською мовами, на заході — із словацькою і польською. Для південно-східного наріччя на півночі та сході сусідньою є російська мова, на південному заході — молдавська і румунська.

За різними діалектними явищами українські наріччя співвідносяться по-різному. В галузі фонетики південно-східні й південно-західні говори мають чимало спільного і протиставляються північному наріччю, у галузі граматики більше спільного між північним і південно-східним наріччями, а південно-західні говори їм протиставляються. У лексиці кожне наріччя приблизно однаковою мірою виявляє свою специфіку.

Кожне наріччя охоплює в свою чергу кілька говорів або діалектів. До складу північного належать такі говори: західнополіський, середньополіський і східнополіський; до південно-західного: волинський, наддністрянський, надсянський, бойківський, закарпатський, лемківський, гуцульський, буковинський, покутський і подільський; до південно-східного: середньонаддніпрянський, слобожанський і степовий.

Основу будь-якого говору, його кістяк становлять загальнонародні риси, властиві всім або майже всім українським говорам і літературній мові.

Нерідко доводиться чути, що діалект — це зіпсована, знівечена літературна мова. Місцеві говірки в жодному випадку не можна розглядати як "грубу, вульгарну мову" "простих неосвічених людей", котрі саме через відсутність освіти ніби й зіпсували літературну мову. Такі міркування антиісторичні й не відповідають дійсності. За підрахунками лінгвістів, на земній кулі є тепер близько 3600 мов, з яких лише приблизно 300 мають писемність, тобто є, безсумнівно, літературними, а всі інші існують у вигляді безписемних мов або діалектів. Останні — найпоширеніші форми її існування.