У своє розуміння генія
Простоти поєднання двох див —
Руйнівного і творчого, злого і доброго —
У його незбагненній істоті.
Ну що мені з того, здавалося б!
Чому леонардівський кулемет мене тне,
Розсікаючи чергами навхрест?
Ми з вами такого набачились
І начулись за ці століття,
Проковтнувши Освенціми і Хіросіми!
Губ неповторна леонардівська складка,
Брови збройно нависли.
В очах — повні колодязі сивої гіркоти!
Людина людей, майстер майстрів —
Язики від захоплення проковтнули
Вазарі і Паоло Джіовіо, Анонім, а також Ломаццо,
Віддаючи належне твоїй неповторній грації,
Твоєму сухому палючому розуму,
Гнучому навсібіч і безжальному —
Отому лихому самуму пустелі!
Я тут промовчу про дивні шедеври,
Не торкнуся я чуда «Вечері таємної»,
Ми ж добросовісно всі втаємничені —
Усмішка вічної Мони Лізи
Походить від усмішки Катаріни,
Від усмішки мами-селючки...
А які ідеали безжальні
Готував ти покликанню людства,
Тож скажу я про їх високості,
Не промовчу й про дивні випари,
Що долунюють з вашого прадна!
Що ви скривились, мій добрий сучаснику?
Вас дратує цей стиль, чи цей тон, чи цей намір?
Так, справді цікавлять мене
Механічні рухливі леви,
Які розсипали лілії
До ніг хижооких тиранів!
Яка ж бо природа моральних табу?
Невже все це витівки мудраїв
Для недолугої маси — аж для мільярдів?!
А може, це невід, який уже звик
За покликанням рибу ловити,
Та був тими ж рибами схоплений
І понесений шалом риб?!
Та дивіться ж, мій добрий сучаснику,
Не лякайтеся раблезіанства,
Надто вірний я оригіналам:
«Мені думається, що люди грубі,
Люди поганої вдачі і недолугого розуму
Не мають нічого спільного
З дивною породою людини.
І справді ж: деякі люди — людці —
Мусять зватися не інакше
Як проходами для зжертої їжі,
Як плодючими виробниками калу,
Як старанними наповнювачами нужників,
Тому ще від них не видно добра,
Тому ж то від них і нічого не лишиться,
Окрім наповнених нужників».
Ці слова, не загорнуті в папірці,
А дошкульні, драстичні, стьобаючі,
Як пізніше — в Івана з Вишні,
Повноростого тону, гідні розмови мужа,
Хай і колючі, хай хворобливі і роздратовані
(Що? Хворобливі у Леонардо да Вінчі?
Хто ж тоді годен хвалитись здоров’ям?!),
Свідчать справді про дуже здоров’я
Майстра майстрів, Людини людей.
«Всі тварини знеможені,
Повітря насичене стогонами,
Ліси і пасовища понищені,
Гори розриті, щоб віднайти
Заховані в них метали.
Та чи можу хоч я назвати
Більшим, ніж є, злодійством
Возносіння похвал до небес
На честь, так, саме на честь тих,
Хто з найбільшою ожорсточеністю
Шкодив вітчизні людей,
Шкодив роду людському?!»
Губ неповторна леонардівська складка,
Брови збройно нависли,
В очах повні колодязі сивої гіркоти...
Але ж знову той кулемет
Стріляє з очей Іуди
По недовершеному Христу!
Але ж знову прокляті рецепти
З рукописів дзеркального письма
Не дають мені колінкувати:
«Придумай нові, свої способи смертельного диму.
Бери миш’як і мішай його з сіркою або реальгар.
Спосіб — рожева вода.
Дистильована жаба, а саме — наземна.
Піна скаженого пса і кизил дистильований.
Тарантул тарентський.
Порошок мідної зелені».
Або отруйне вапно для кидання на кораблі.
Або ще один варіант
Скаженої леонардівськоі технології:
«Коли хочеш створити сморід,
Візьми кал людський і сечу
І візьми лебеду смердючу;
Коли їх у тебе нема,
То капусту бери й буряки,
Закупорюй у банку скляну
І тримай цілий місяць під гноєм»,
І розбий, і розбий, і розбий!
І тут, навіть поруч,
Протигаза прообраз —
По Зелінському майже:
«Хай твій ніс і твій рот
Будуть щільно затулені
Тонкою зволоженою тканиною:
Заважатиме проникненню смороду!»
Отож — бережи себе! Бережи! Бережи!
Колісниці, що косять людей,
Отруйні плоди, задушливі гази,
Пропоновані генієм дивночолим
Тиранам Людовіку Моро і Чезарю Борджіа,
Чи це проекти експериментів для себе?
Куди ця отруйна фантазія плине,
В які гуманістичні риштоки?
Хай ці дзеркальні рецепти були невідомі,
Але ж вони-то зародилися в його мозку
І патрали його душу,
Родячи антитези мадонни?!
Отож, мій скептичний сучаснику,
Я не будую тобі силогізмів,
Та палить мене єдине припущення:
Якби не оцей леонардівський кулемет,
Може, інше насіння було б в століттях?
Може, Оппенгеймер жив би собі на фермі
І мізкував би найбільше над тим,
Як навчитись сіно вивершувати
І не заздрити тому фон Брауну,
Що так вміє стіжки вершити?
В Хіросімі ніколи не був я,
Але з певністю можу ствердити,
Що ота сумнозвісна тінь,
Що лишилась з людини на тлі стіни
Од вибуху оппенгеймерівського рецепта,
Та тінь має леонардівський профіль:
Губ неповторна леонардівська складка,
Сумовито брови нависли,
В очах — повні колодязі сивої гіркоти!..
P. S.
Та чи маю я куце право
Кидати бодай тінь тіні
На вічне сонце твоє?!
Прости мене, неосягненний...
Чорний атомний клекіт
Так нуртує нас — мене і добу,
Так вимучує совість і мозок,
Що кусаємо груди матері...
IV частина
Фінал
ЛЕОНАРДО
(За Уолтером Лоуенфеллсом)
Коли на станції стеження в Техасі спіймали
надзвукове дихання і радарне серцебиття
першого космічного корабля на орбіті, спостерігачі
запитали себе. «Хто там? Лев? Мавпа? Людина?»
Та я відразу пізнав тебе, Леонардо.
Не таким, як ти помер — вигнанець далеко від
батьківщини,
і не в юні флорентійські роки, коли ти вважався
«також митцем», і не тоді, коли ти ескізи писав
вбитих людей і коней для «Жахів війни» — картини,
яка до нас не дійшла.
А швидше таким, який ти в своїх записниках, де
шифром нотована прозірливість супутника, що відстав
на багато століть від того схожого на кажана апарата,
який ти сам мріяв запустити в небеса.
Пробач же нам, Леонардо, за посмішку
над твоїми розкинутими
руками, за якими лиш — крила кажана. Прийшла
пора визнати тебе не лише творцем картин,
скульптур, військових маших і водограїв
для герцогів і королів.
Це твоє дихання, биття твого серця чується у новому
космічному кораблі, який перемагає століття,
земне тяжіння долає і зустрічається з людиною,
яка першою зрозуміла, куди ми йдемо.
|
