Правда і кривда (скорочено)

Михайло Стельмах

— Це все правда, — погодилася смерть. — Але ти не маєш чим жити.

— І знову ти брешеш — у мене все є, щоб жити.

— Усе? А де ти візьмеш крові для свого серця?

— Її дадуть мені брати.

— У тебе вже їх нема. Хіба забувся, що я всіх трьох забрала на цвинтар?

— Цього не забувають. Ти забрала трьох, а в мене є тисячі братів — по вірі, по совісті, по любові. Я з ними, вони — зі мною, і в нас одна кров, одне життя... Іди геть од нас! — Марко, пронизуючи очима очниці смерті, підняв на неї кулаки.

І смерть знітилась, відступила назад, увійшла в свій знімок і зникла.

Перед Марковими очима знову з’явилося дві дороги. На тій, що вела через усю землю до його дому, блиснуло сонце, і на його сяйво повертали і повертали золоті голови, обсипані росою і бджолами, соняшники. А на другій дорозі гойднувся мертвий туман.

Марко, мліючи, заточуючись, падаючи і знову підводячись, як міг, пішов до соняшників. Вони побачили його, загойдалися, вітаючись з ним. Він таки дійшов до золотого поля і вже мав упасти, але соняшники шершавими хліборобськими руками підтримали його, як він колись у негоду підтримував їхній рід. І тепер поміж ними він, теж був схожий на знівеченого, з виваженим корінням соняшника, якому за всіма правилами і законами треба було б вмерти, але який своїми законами тримався життя.

В церкві Григорій Стратонович з кременю висік огню і знову засвітив мідну кіптюжку, в якій ще недавно чаїлася смерть; навколо одразу ж розсунулась темрява, кіптюжка загрозливо зафахкотіла і зав’юнилась чорним снуванням. Але тепер з’юрмлені святі якось веселіше дивились на вчителя, начеб і їм було приємно, що він зустрівся з другом.

«Отак можна збагнути і коріння імпресіонізму — все залежить од настрою... Але чи не янголи нагнали холоду своїми крильми?» — мерзлякувато повів плечима і поглянув на янголів.

Справді, від білизни їхніх крил, що замерзали на тлі зеленкуватого мальованого неба, віяло холоднечею. Григорій Стратонович, щоб розігрітися, походив по церкві, міцно вдарив кілька разів руками по плечах, а потім присів біля поставця і почав проглядати своє писання про партизанські роки. В душі й перед очима почали оживати події, люди, ліси, полум’ям охоплені села, але на папері все це виглядало бідніше. І він, караючись, охопив чоло руками.

Як же йому в дрібноту чорних літер втиснути безмір’я любові, вдихнути життя його друзів, життя непомітних у будні людей, які в дні війни вростали в пісні і легенди? Або як, наприклад, передати силу звичайної зернини?

Він пригадав, як під самий Новий рік у фашистську тюрягу попався старий партизан Данило Броварник, який, відпустивши бороду, з лірою ходив старцювати по селах. А в загін Данило Броварник приносив цінні відомості й шматки хліба; і, роздаючи їх партизанам, він говорив про людей, красивих і добрих, які винесли йому хліб, змелений в безсонні ночі на жорнах і вчинений на жіночих сльозах.

— Головне, хліб повинен бути без сліз, — не раз у задумі говорив старий хлібороб. І за цими словами стояли його віра і надія. Коли Данила Броварника впхнули в забитий людьми камінний склеп, він назвав себе Дідом Морозом і, граючи свою роль, невимушено почав знайомитись і розмовляти з усіма в’язнями. А коли надійшла дванадцята година, коли Новий рік невидимо став на порозі камінного мішка, дід Броварник звідкись дістав зерна і почав ним посівати в’язнів, урочисто примовлячи: «Сійся, родися, жито, пшениця, всяка пашниця, на щастя, на здоров’я, на Новий рік, щоб краще бити ворога, ніж торік!»

Скидаючи шапки, в’язні посхоплювались з промерзлої землі, вражено прислухаючись до знайомих слів, до далеких днів миру, до прадавньої казки своїх батьків. Зерно їм падало на голови, а в головах народжувалось нове заповзяття, а в руки прибувала нова сила. Цієї ж ночі вони всі й вирвались із тюрми. І чи не допомогла їм здобути волю ота зернина, що повинна рости і родити без сліз? Але як про це написати, щоб воно дійшло до людей, сколихнуло їхні серця?

— Алхімік і чорнокнижник ще й досі не спить? — в темряві несподівано легко задзвонив мелодійний голос, і до Григорія Стратоновича непомітно підійшла невисока тендітна жінка. Сумовита посмішка тремтіла на пошерхлих пелюстках її напіврозкритих уст.

Учитель од несподіванки здригнувся, рука, за звичкою, сама потягнулась до автомата. Він одразу ж одсмикнув її, поглянув на жінку і засміявся:

— Ну й налякала ти мене, Степанидо!.. Саме чомусь партизанська минувшина згадалась.

— Дивно було б, якби ти про щось інше думав. Ну, чого посміхаєшся і мружишся?

— На світило завжди доводиться мружитись, — засміявся Григорій Стратонович. — Та й чудуюсь із голосу твого: як дзвенів у дитинстві дзвоником, так і досі дзвенить — не переводиться срібло в ньому.

— Яке вже там срібло, — в опущених куточках її заокруглених уст ворухнулась печаль.

— Чисте! — переконано сказав Григорій Стратонович. — А ти чого не відпочиваєш?

— Не спиться, брате, перед дорогою. Та й молодість встала-ворухнулась перед очима, — промовила з насмішкою до себе. — Пройшлася ж оце селом, і все-усе згадалось, що промайнуло навіки. Тут же я зустріла свою вісімнадцяту весну. Які сади, які оселі стояли тоді...

— А в очах тоді не стояло перше кохання? — змовницьки покосував на сестру Григорій Стратонович і посміхнувся.

— Звідки йому було взятися? — мало не скрикнула жінка і кинула сполоханий погляд на брата. — Мелеш таке...

— Так уже й мелю... У вісімнадцять років до гарненьких дівчат кохання приходить звідусіль, — не помітив її хвилювання.

— Ет, не патякай зайвого.

— Ніколи не думав, що любов — зайвина, — так само напівжартома говорить Григорій Стратонович, але Степаниді зараз не до жартів, і скорбота проходить її обличчям, тремтить у щойно вибитих зморщечках біля носа і забивається під повіки. Але жінка якось опановує себе і навіть у подиві поводить плечем:

— І чого ти сьогодні так багато говориш про любов?

Задніпровський ясно поглянув на свою зведену сестру, підвівся і простягнув уперед могутні ручища молотобійця:

— Питаєш чого? Бо маю тільки ці прострелені руки і лише одне нічим не обкарнане багатство — зветься воно любов’ю!.. Це не диво, коли хтось у свої вісімнадцять чи двадцять років покохає когось. Це любов для себе, чи для двох, чи для свого вогнища. Я не гуджу і її, але горджусь, що маю більшу любов. Вона, як спадщина, дісталась мені від моїх батьків, од їхнього хліба і пісні, від чарів нашої м’якої задуманої природи і від моїх побратимів по сердечності, по мислі і зброї. І хоч я зараз живу на злиденному пайку, а моя дружина, поки розріже хліб, кілька разів ножем викреслює на скоринці пайку дітям і мені, я б за все разом узяте золото Рокфеллерів не віддав би й частки свого багатства. Бачиш, як розхвалився перед тобою, бо таки маю чим.

Степанида посміхнулась і зітхнула:

— Який ти щасливий і... нещасний, брате.

Григорій Стратонович нахмурився, в душі ворухнулись його жалі і невдачі, але він одігнав їх і обурився:

— Чого ти мов з гарячки заговорила? Чому я нещасний!?

— Бо різна погань смикає тебе, мов горох при дорозі.

— І не тому, що я іду по дорозі. А зверну я, зверне другий, третій з дороги, то погань і виповзе гадиною грітися на сонці.

— Але як вона жалить тебе!

— Так, вона може вжалити мене, принизити мою гідність у очах збайдужілих людей, потьмарити мій день, а проковтнути — не проковтне. І не роби мене безщасним, бо велике щастя було в моєму житті: коли гриміло над усією землею, я, як умів, і руками, і плечем, і грудьми одводив нещастя од людей... Колись мене дивував своєю поетичною силою один образ із пісні: «А я тую чорну хмару рукавом розмаю». А прийшов час — і я теж розганяв найстрашнішу хмару і живим вийшов з-під неї. Це, сестро, зветься не сліпим, а справжнім щастям. — Він легко, обома руками пригорнув Степаниду і забубонів їй у саме вухо: — Ти поменше думай про всяке таке, бо в світі є над чим кращим думати. Та й погостюй у нас ще з деньок.

Обличчя Степаниди трохи розпогодилось:

— Добре, що ти такий у мене...

— Сякий-такий Пантелій, а все-таки веселій, — засміявся Григорій Стратонович. — Так побудеш іще деньок?

— Не виходить — уже канікули закінчуються.

— Та й у дзвіниці жити гірше, ніж у хаті, — насмішкувато примружив очі.

— І це правда, — не стала заперечувати. — В ній од холоду і тіло, і кості німіють. Це не оселя, а наслання якесь.

— Зате діти під великими дзвонами ростуть! Прикмета гарна!

Степанида підперла рукою обличчя.

— Лишенько моє із такою прикметою.

— Це ж тимчасово, — заспокоїв її Григорій Стратонович. — Завтра-позавтра переберемось у землянку і заживемо, як люди. Сьогодні вже й скла роздобув на віконця, поцінно дісталось.

— Ще й радіє, наче Бога за бороду піймав, — докірливо похитала головою. — Хтось би інший, на твоєму місці, при твоїх заслугах, уже в палаці сидів би.

— Облиш, Степанидо, старі мелодії, страх як не люблю їх, — одразу нахмурився Григорій Стратонович. — Прийде час — і в палаці буду жити.

Жінка недовірливо подивилась на брата:

— Коли ж він, романтику мій, гордість моя, прийде?

— Коли всі люди матимуть палаци чи щось подібне. Не раніше і не пізніше.

— Подвижництво і знову подвижництво, а якийсь тобі хитрий Безбородько вже й зараз у палаці сидить і підсміюється над такими, як ти.

Григорій Стратонович пильно подивився на сестру і постукав себе пальцем по чолу:

— В тебе голова чи її ерзац на плечах? Голова?.. То нагадай мені випадок з історії, коли чесні люди мали більші матеріальні вигоди, ніж пристосуванці чи злодії?

— Здаюсь, брате, перед твоїми знаннями, твоєю логікою і слов’янським стоїцизмом. Ти в мене найкращий випадок, — не розсердилась, а мило посміхнулася жінка. — Добре, що твій тато, овдовівши, знайшов мою маму... Який він рослий і гарний був! Пам’ятаєш, як ми на їхньому весіллі у виярку за хатою танцювали.

— Кому що в голові, а тобі танці і в церкві згадуються, — засміявся, махнув рукою Григорій Стратонович. — Ти вміла крутитись, як голуб-вертун.