Правда і кривда (скорочено)

Михайло Стельмах

Село ніколи так не зустрічало Безбородька, як сьогодні. На вулицю повиходили старі й малі. Навіть конюхи й скотарі покидали роботу, щоб побачити, як буде повертатися з купання їхній голова. І от на царині з’явилися два вершники, один похнюплений, а другий догідливо пригнутий, з сулією в руках.

Побачивши попереду стільки людей, Безбородько занепокоївся:

— Якого їм дідька стовбичити в робочу годину?

На це й вірний Мамура нічого не міг відповісти. В його темній душі сьогодні теж похитнулася віра в Безбородька. Добре, коли він запроторить Марка в тюрягу, а якщо ці гемонські коноплі до решти підмочать авторитет голови? Тоді й тебе, Тодоше, вирвуть з начальства, як цибулину з грядки. У сулії тихо схлипувала горілка, ніби співчувала завгоспу.

Здалеку Безбородько не може розібрати, що написано на людських обличчях. Спочатку вся вулиця, здається йому, злилася в єдиний коловорот насмішки, навіть дерево біля з’юрмлених бабів повишкіряло окоренки. Та, під’їжджаючи ближче, він бачить співчутливі погляди. Це підбадьорило його. Але чому це то тут, то там веселіють очі? Він хоче на чиємусь виду перехопити, спіймати цю веселість, та знову ловить жалість, невідомо, чи вдавану, чи справжню.

З другого краю вулиці вибігає розпатлана, в кожушку на розхристі його жінка і ще здалеку починає голосити:

— Ой Антоночку рідний, чи ти живий, чи здоровий, чи не втопив тебе той ідол на костурах, бодай його топила і благовіщенська, і святоюрська, і святоіванова, і водохрещенська вода, бодай його топило не переставало і в калюжах-баюрах, і в морях-океанах.

— І в горілці-калганівці, — несподівано для себе випалив несміливий Омелян Корж.

І вся вулиця одразу ж вибухнула таким одностайним реготом, що під вершниками схарапудились коні, а з рук Мамури випала сулія і, жалібно дзенькнувши, розсілась на дві половини.

— Ая-яй, — забідкався Мамура, скочив на землю, для чогось хотів нахилитися до шматків сулії, але зашпортнувся і долілиць упав під ноги коня.

Другий вибух сміху пригвоздив Мамуру до землі, яка загуділа під кінськими копитами: то втікав од людей, од їхнього реготу Антон Безбородько. Мамура підвівся, глянув услід вершнику і поніс жалюгідну усмішку назустріч людям:

— От тікає-шпарить.

— А ти ж чому не здоганяєш? — спитав довгоногий, мов чапля, Омелян Корж.

— Я? — здивувався Мамура. — А може, це мені без великої надобності!

— Безбородько без надобності тобі? — аж лягали од реготу люди. — Оце втнув!

— Що вмів, те і втнув, — огризнувся Мамура. Він, збайдужнілий, сів на коня і поїхав, щоб усі бачили, до свого двору, щось гиркнув на жінку, а потім подався до палацу свого владики.

Безбородько вже встиг переодягтися, хильнути полинівки і під прокльони та бідкання дебелоногої Марії залізти на піч вигріватися в розпареному просі.

— Одразу ж отут, на печі, пишіть донесенія, — з порога радить Мамура. В голосі його аж клекоче обурення.

— Кому писати? — журлива злість проглянула з глибини зіниць Безбородька.

— У всякі і різні інстанції, в різні! Як наганяти, так наганяти страху до самого страшного суду! Маріє, подай паперу, — вже командував Мамура. — По-перше, начміліції — за утопленіє і образу особи голови, якого було названо жабою. По-друге, органам за диверсію! По-третє, власноручно першому секретарю райкому — за підрив політики. По-четверте — в газету — за все разом і укупі. Потім побачимо та подивимось, кого топили, а хто захлинеться!

— Чи не забагато ж отак розведемо канцелярії? — завагався Безбородько.

— Маслом каші не збавиш! Раз є преступлєніє, повинно бути й наказаніє. А Марко такий, що з однієї сіті зможе випорснути, хоча й на костурах. Хай спробує з кількох вислизнути! — впевнено відповів, і Безбородько побачив на його обличчі давню рішучість Мамури-злодія, яка десь причаїлася, відколи він став завгоспом.

Марія подала на піч дошку, на якій вимішувала тісто, чорнильницю, ручку й папір. Безбородько, лежачи долічерева, наморщив лоба.

— Ех, шкода, що не було в цю пору якогось письменника, він би намалював картину, — пожалкував Мамура.

— Якось обійдеться без літератури, — буркнув Безбородько.

— І Киселю треба про це написати. То такий теоретик, такий теоретик... — і не доказав.

На ганку почувся тупіт, і в будинок влетіла його огрядненька Наталка. Підіймаючи вгору руки, вона не своїм голосом закричала:

— Ой падку мій, ой людоньки добрі...

— Наталко, що з тобою!? — перелякався Мамура. — Що там скоїлося?

Жінка подивилась на чоловіка очима, повними сліз, за якими тремтіли біль і радість.

— Ой людоньки, ой Тодоше, жива наша Галя! Жива наша перепілочка! Визволили її наші воїни з неволі! Ой, дасть Бог, дочекаємося своєї дитини!

Потрясіння пришило Мамуру до підлоги. Він зблід і глухо запитав жінку:

— Хтось передав, що жива?

— Щойно поштар листа заніс. Сама пише, своєю рукою.

— Де ж той лист?

— Дома на столі лежить.

— Дурна баба, не могла захопити його? — Не прощаючись з Безбородьком, Мамура вихопився за поріг, звідти махнув рукою: — Пишіть! — та й бігцем подався додому.

В недобудованій, на дві половини, хаті Тодоха вже сидів улізливий комірник Мирон Шавула, який завжди першим у селі дізнавався про родини й вмерлини, щастя і горе. Його кабанувата постать, і защетинене сивим, сірим і рудим волоссям обличчя, і дрібнуваті очі насочилися співчуттям і радістю.

— Такий я вже зволнований, Тодоше, такий зволнований, що й встояти на місці не можу. О! Читай! — спочатку понюхав, а потім простягнув завгоспу блакитний, наче витканий шматок паперу.

— Вона, донька! — глянувши на літери, пізнав Мамура, пробурмотів про себе якісь слова радості і пильно поглянув на фото: — Вже зовсім дівчина! А це з нею не Маркова Тетяна?

— Вона ж! — ствердив Шавула. — Викапана Олена. Погуляєм, Тодоше?..

— Чому й не погуляти!? Сип, жінко, що варила, — гукнув на всю хату, з підпіччя витяг четвертину самогонки і поставив її біля листа, що не літерами, а вже очима єдиної доньки дивився на нього. — Радість, Мироне, у мене.

— Ще б не радість! — комірник розшебнув свитку, відв’язав од пояса поморщене кільце ковбаси і, сяючи всіма барвами щетинистої бороди, самозадоволено кинув його на стіл. — Загрянична.

— В трясцю її! Не хочу заграничного. Скільки там діти намучились наші.

— Дурний, то діти, а це ковбаса. Понятіє треба мати, о! — повчально сказав Шавула й розкапустився за столом, бо надокучило переминання з ноги на ногу. — Сідай. — Зиркнув на Мамуру і з подивом побачив вперше в його очах щось подібне до бабської безпомічності.

«Навіть такий злодій може переживати», — здивувався і по-філософськи сказав:

— Люблю, коли є приключина випити і дати роботу зубам та кендюху. Якимсь тоді чоловік інтереснішим стає.

— Коли ж вона може прибути? — вголос думав про своє Мамура.

— Коли жива, то прибуде, а нежива — не встане з землі, — далі мудрагельствував Шавула. — Чи ж це правда, що шибенної вдачі Марко викупав Безбородька?

— Так йому й треба! Чого забажав: жінок попростуджувати і дівчат заодно! — вирвалось у Тодоха, але він одразу ж гостро зиркнув на Шавулу: — Гляди мені, не внеси тільки нашому в уха, бо оглухнеш.

— І знову дурний, — огризнувся Шавула. — Не сьогодні ж я на світ родився, щоб не знати політики, о! Наталко, чи не час нам щось у кишку вкинути?

— Зараз, Мироне, — жінка щасливими сльозами кропила зачерствілий книш, рукою витирала їх і ронила нові.

— Пересолиш хліб, — не витримав Шавула.

— Я зараз інший дістану, — схаменулась Наталка.

— Можна й цей хліб, ти ж не заразна, — заспокоїв її комірник.

— Ну, як ти можеш? — з докором крізь усі сльози поглянула на кабанистого Шавулу, який навіть здивувався: «А що ж він такого сказав? Теж мені антилігенцію корчить, наче не знаємо, з чого ти жила і чим живеш».

Та Шавула не знав, що Наталка прокляла свою долю тієї самої ночі, коли чоловік приніс крадене добро. Він тоді пригрозив їй за дурне слово ножем вибрати душу. І з тієї ночі її похолола душа вже не жила, а животіла, щоденно й щонічно чекаючи нового нещастя.

Вже господарі і гість добре підобідали, коли відчинились двері й на порозі став блідий од хвилювання Марко Безсмертний.

— Оце так! А я думав, Марку, що ти вже в тюрмі прохлаждаєшся, — розповзлася посмішка по всій щетині Шавули.

Безсмертний навіть не зирнув на комірника.

— Тодоше, що в листі про мою доньку написано? — з мукою і надією поглянув на Мамуру.

— А він тобі й не скаже, що там написано, — неспрдівано для всіх одрізав Шавула й підвівся з-за столу.

— Чому не скаже? — ще більше поблід Марко.

— Тому, що ти копаєшся та підкопуєшся під нас, — Шавула взяв з підвіконня конверт. — Ось він, лист, як миленький... Скинь шапку, поклонися, тоді й покажемо!

— Шапку тільки перед богами скидають! — Марко люто поглянув на Шавулу й навіть не почув, як з-під рук випали костури. Він без них так ступив крок і другий, що Шавула з острахом поточився назад. — Давай листа, негіднику!

— Та бери... Я ж пошуткувати хотів. — В дрібних зіницях комірника схрестилися злість і страх.

Марко тремтячими руками вихопив конверт, вийняв фото, прикипів до нього, застогнав, потім безпорадно оглянувся і почав рубом долоні витирати очі.

— Марку Трохимовичу, дорогенький... — і собі заплакала Наталка.

— Де вона тепер? — глухо запитав жінку.

— Ой не знаю, дорога людино, нічого не знаю. Розлучила ж їх страшна кривда ще в сорок четвертому, розлучила, як грім — голуб’ят.

— За політику забрали її, — з співчуттям сказав Тодох. — Тільки ж яка політика була в цих дітей?..