Дзвоник (скорочено)

Борис Грінченко

Її звали Наталею. Вона була маненька, їй було тільки сім років. Мати її вмерла років уже з півтора, батько був каліка, та ще й п'яниця...

...Добрі люди помітили, що вона голодує, почали закликати її до себе обідати, а потім якось поклопотали за бідну сироту, щоб узято її до сирітського дому. Наталю відвезено до губернїї й там здано до того дому.

Добрі люди казали, що Наталі буде там краще...

Як приїхала, то стало все її життя по-новому.

Дома вона голодувала часом, а тепер вона могла їсти добру смачну їжу щодня і скільки схотіла. Дома вона ходила в драній, латаній та задрипаній одежі, а тут була в неї одежа чистенька... Дома вона мерзла в обідраній, нечупарній хаті, спала на голому полу, тільки в голови підмостивши поганеньку подушечку, а тут хати були великі, чисті, теплі, і спала вона на м'якому ліжку... Дома її батько п'яний лаяв, а часом бив, а тут ніхто не бився, не лаявся... Це нове спокійне життя в достатках спершу здавалось Наталі, після її вбогого сільського життя, якимись розкошами, якимсь пишним, панським, трохи не царським, життям.

А все ж Наталі тяжко було жити.

Чому?

Вона була зовсім чужа серед цього життя.

З самого початку їй довелося звикати до багатьох речей, цілком їй нових, — починаючи з завички їсти м'ясо не руками, а ножем та виделкою. Вона ніяк не вміла пристромити шматок м'яса в борщі виделкою, а тоді відрізати його ножем: звичайно шматок вискакував з-під ножа і з-під виделки й ляпав додолу або на коліна Наталі чи якій подрузі, а борщ розхлюпувався на стіл. Обляпана подруга сердилась і казала: "От, ляпало недотепне! Селючка!"