Дзвоник (скорочено)

Борис Грінченко

Олександра Петрівна, начальниця, завважала Наталі, що так не можна робити, що треба бути обережною та охайною. Дівчина й сама це добре знала, дак коли ж вона ніяк не могла керувати тими струментами!..

Потроху вона, одначе, звикла обідати так, як і всі, але дівчата все ж дражнили її ляпалом...

І з одежею клопіт. Це була зовсім не та сільська одежа, що в ній звикла ходити Наталя, — та була така проста. А в цій Наталя почувала себе ніяково. А найгірше спершу було те, що вона не вміла якось сама в неї вбиратися. Копається, копається й нічого не вдіє. Треба дожидатися, поки Маринка, подруга, до неї трохи прихильна, пособить. Але поки та поспіє, аж тут уже — дзень! дзень! дзень! — кличе дзвоник до снідання. Поспішається Наталя, руки в неї тремтять... боїться вона опізнитися, бо скоро дзвоник задзвоне, зараз бігти треба.

Та потроху й до одежі Наталя звикла.

Але ніяк не могла звикнути до панської мови. Вона її дуже погано розуміла, а Олександра Петрівна звала її нерозумною й казала, що вона зовсім погано вчиться... Дома вона все розуміла, дотепна була розмовляти, знала безліч казок та пісень... А тут... тут вона була нерозумна, бо ніяк не розуміла тих слів, "що в книзі пописано"... Вивчившися врешті читати, вона насмішила весь клас, бо прочитала: "Усердно занялся делом", а переказала те так: "У середу занявся дом".

З цього часу її прозвано Середою, а Ляпалом звати облишили.

Увесь клас нашорошував уха, як Середа вставала проказувати вивчене: вона не тільки погано його знала, а ще й завсігди казала якусь кумедну нісенітницю, звеселяючи тим нудну лекцію...