Сама, зовсім сама (скорочено)

Борис Грінченко

— Прийди до мене ти, труждающаяся і обремененная, і я заспокою тебе!

Ох! згадала ж, згадала цей голос і обличчя згадала! Це ж він, це ж той єдиний учитель, це Христос, за неї розп'ятий!..

Устає Христос, підніма її з долу і бере за руку, і приводе до якоїсь жінки й каже:

— Ти не хотіла жити без матері, і я взяв тебе до неї.

Глянула дівчина на жінку, — аж це вона, справді вона, її люба мама. І вже не мертва, не бліда — ні, гарна і блискуча у своїх білих шатах.

Кидається дівчатко до неї: «Мамо! Голубко!..»

Де це вона? Похмурі чорні стіни, чорна задимлена стеля над нею. Де це вона? Може, в труні лежить? А мама ж де?..

Вона була на своєму ліжкові у своїй темній похмурій хаточці.

Так це вона знову на землі? І то все тільки снилося?..

— Кажеш, що дома вже вона? — мов над нею хто крикнув товстим голосом.

— Еге, давно прийшла...

Двері відчинилися, і в хату ввійшов господар, а за їм наймит.

— Еге, ось і вона! — почав господар. — Що ж це ви, панно, в кватирі живете, а грошей не платите вже другий місяць?..

— Підождіть хоч кілька день: одужаю, то віддам...

— Ну, та вже добре! Щоб післязавтрього мені гроші були, а то я не подивлюсь, що хвора...

І озирнувши ще раз убогу хату, промовив: «Голота!» та й вийшов, а слідком за їм наймит.

Марисине бажання не справдилося: вона не вмерла. У неї була тільки велика пропасниця...

«То не сон був — то мама по мене приходила!» — думала дівчина; і розпалена хворобою ще трохи дитяча голова вірила цьому.

Вона бажала вмерти, а смерть не йшла. Дівчина тільки мучилася — то горіла, то мерзла, страшенно схудла, бо пропасниця не давала їй нічого їсти...

Вже третього дня, дотягшись до вікна, вона побачила в дворі дівчину шевцеву (жив швець у дворі). Покликала її й попрохала забігати хоч інколи до неї та приносити води.

П'ятого дня Марисі полегшало. Вона встала опівдня. З'ївши шматочок хліба, вийшла з хати, щоб хоч дихнути вільніше. Та на лихо господар, побачивши, що вона вже ходить, знову присікався:

— Або сьогодні до вечора гроші, або геть під три чорти!..

Трохи згодом, сама не знаючи як, Марися опинилася на вулиці...

«Куди це я йду? І чого? Треба назад вернутися».

Спинилася була, але ж у хату не вернулася, хоч і нездужала, хоч і трусилася з холоду. Їй так хотілося кудись піти, втекти з своєї хати похмурої, як льох, з тії хати, що в їй стільки горя вона зазнала, що в їй так ізганьблено її. Вона пішла. А куди ж іти? Може, знову піти роботи пошукати? Та де ж її знайдеш?

Роботи! А нащо ж його й роботи шукати? Хіба вона думає жити, чи що?..