Сама, зовсім сама (скорочено)

Борис Грінченко

— Дівчино, дівчино! Гей, чепурушко! — хтось голосно погукнув за нею...

— Чого вам, дядьку, треба?

— Чого? — белькотав п'яний. — Хіба ж ти дурна?..

П'яний хотів її обняти...

— Тікаєш? Ну й тікай, трясця твоєму родові!..

Дівчині стисло груди...

Вона бігла далі, не зупиняючись, з однією думкою: як? Голосний свист, гучне гудіння вдарило їй у вуха. Вона зупинилась і глянула. Темна низка вагонів бігла по колії. Здавалося, то змій, — такий як у казках, — простягся, звивається, шиплячи, виригаючи дим. Марися спинилася й огляділася: не помічаючи сама того, вона зайшла аж до вокзалу.

І зненацька їй у голову вдарила думка...

— Ось як! Тепер знаю! — прошепотіла дівчина.

Еге, тепер Марися знала, що їй треба робити. Тепер вона думала, як би це краще зробити. Тут народ метушиться сюди й туди. Треба вийти за місто — це недалеко — і підождати другого поїзда.

Дівчина так і зробила. За півгодини вона вже сиділа за містом на горбочку, біля колії...

Господи! Як довго дожидати! Чи скоро цей поїзд? Вона встала й почала виглядати його...

А ось таки й він — свистить! Вона встала і тихо пішла до колії. Тоді згадала, що їй ще треба помолитися. Повернувшися до схід сонця, стала навколішки і вдарила поклін.

— Господи! Прийми мене! Мамо, до вас іду!..

Марися скинула з себе хустку, ще раз перехрестилася, стала навколішки й прихилилася до рейки. Вона положила до неї шию, а сама зовсім лягла на землю. Ух, як страшно гуде колія і земля труситься!..

Зараз, зараз!

Господи! Та що ж це вона робить? Це ж смерть! Їй ще хочеться жити. А це — смерть! Геть відціля, а то ось!..

І вона хотіла кинутись назад.

Але щось притисло їй шию до рейки, щось різонуло страшним болем — і годі...

Вона вже нічого не бачить, нічого не чує... Тільки тепла кров з безголового трупа оббризкує колеса поїздові, а той біжить далі, закривавлений...

Марися «пішла до мами»...