От біжить, біжить маленька.
Тільки щось у лісі тенька.
Чий це срібний голосок?
Так бринить лишень дзвінок.
Кинув зайчик вірним оком,
Та й до грушки скоком, скоком —
Тут із гілки дзвоник звис,
Звеселяє сріблом ліс.
Хто ж лишив це диво в гаї,
Що із вітром розмовляє?
Як дістать його мені?
Як знайти в дзвінку пісні?
В хвилюванні Непослушко
Закружляв навколо грушки,
Ліз на стовбур, повз, стрибав,
Та дзвіночка не дістав.
Зажурилася дитина —
Настрибався за півднини,
А який із цього толк?
Тільки сам себе потовк.
Відпочивши, Непослушко
Став прохати дику грушку:
«Ти свій стан гнучкий нагни,
Щоб дістать дзвінок мені».
Каже грушка: «Свого стану
Нагинати я не стану,
Його вітер нагинав,
Мою вроду руйнував.
Все тоді в мені боліло,
Світ мені ставав немилий,
Як ламалося гілля...
Йди, малятко, звідсіля!»
Що ж робить тобі, маленький?
А дзвіночок тихо тенькнув:
«Ти мене не покидай,
Грушку ж трохи настрахай».
Довелось малому звіру
Бігти в гості до сокири,
Що жила у курені,
Заховавши щоки в пні.
«Добрий день тобі, сокиро!
Я прийшов до тебе з миром —
Ти нікого не рубай,
Тільки грушу настрахай».
В пні щось тихо заскрипіло:
«Я стара, тупа, безсила,
Вже на пепсію пішла —
От які мої діла.
Це аби мені точило
Трохи щоки підгострило,
Плями вивело рябі, —
Пособила б я тобі».
Зажурився зайчик милий:
«Де ж мені шукать точило?
Чи знайду до нього слід?
І яке воно на вид?»
Захихикала сокира:
«Нема клепки в тебе, звіре».
В зайця вирвався докір:
«Та який із мене звір?
Ви у пень сховались, тітко,
А із пня не дуже видко.
Не кладіть на зайця гнів —
Звір — це той, що їсть зайців»,
Насурмонилась сокира:
«Молодий ти ще не в міру,
Прийде час — і сам до пня
Добредеш якогось дня.
А тепер розвішуй вуха
Й про точило пильно слухай:
Це ж колись — давно-давно
В річку гулькнуло воно.
Люди ж річці шлях змінили,
І на березі точило
Опинилося собі —
Там, де бусол па вербі.
До верби ж старий Величко
В’яже човен невеличкий
Й на точилі мудрий дід
Чистить рибу на обід.
Вже точило з головою
Вкрилось мулом і лускою —
Лежебоком хто лежить,
Мусить напасті зносить.
Тож збуди його, вухатий,
Бо і камню досить спати —
Хай і в нім жива іскра
Стрепенеться для добра.
А побачиш риболова,
Побажай йому здоров’я.
Він не просто ветеран,
А колишній партизан.
Серцем в дні суворі, грізні
Він одстоював Вітчизну,
І за ці вогненні дні
Має рани й ордени».
Уклопившися сокирі,
Зайчик вибіг на подвір’я,
Де гойдалися дубки, —
І щодуху до ріки.
Ось і річка. Синім цвітом
Її вбрало щедре літо,
Ще й хмарки зняло з небес —
Хай погойдує їх плес.
Біля плеса під вербою
Човен спить у супокою,
Біля човна сивий дід
Варить юшку на обід.
Ось труснув дід кропу трошки,
Опустив у юшку ложку,
Ложка стала сторчома,
Бо чого лишень нема
У тій страві риболова:
Сало, перець, лист лавровий,
І петрушка, й кардамон,
І цибуля, і лимон.
Вже місцевих два поети
Присвятили їй сонети.
З цих творінь сміявся дід:
«Не усе, що йде в живіт,
Має право на сонети».
Так образились поети
І в мовчанні з казана
Юшку виїли до дна.
Дід побачив Непослушка:
«От і гість прибіг на юшку,
Тож сідай, хвостом крути,
Їж, розказуй, звідки ти».
«Я прибіг, дідусю, з гаю,
І здоров’я вам бажаю,
А до юшки — ані-ні,
Бо варилась на вогні».
«Зайцю юшка не вгодила, —
Усміхнувсь рибалка мило, —
То біжи на огород —
Буряком наб’єш там рот».
«Буряки — то, звісно, діло,
Але де лежить точило?
Може, часом у село
До колгоспу забрело?»
Озирнувсь вухань довкола
І уздрів камінне коло —
Тут пісок, луска і плав —
Довго, видно, камінь спав.
|
