Михайло Стельмах

Березовий сік

Уже в чорноліссі одспівувала ніжно-голубими дзвониками сколодра, на відсонні почала береза вдовиними сльозами печалитись — притулишся до неї і ночуєш під корою перестук тихий, начеб серця, роками натрудженого. Непомітно весна позазілювала зруби, озера, просіки, а Юра і досі не приходив. По ночах чула голос його, знала, що десь недалеко від неї — чи в хаті, чи в катразі — майструє чи оре в полі, а побачити не могла. Застилалися очі туманом; сама чула, як сохне, стискається, меншає вся.

Приходив староста. Понишпорив трохи по обійсті, допитливі, слизькі очі на ній зупинив.

— Видать, не приходив твій. Чи не вбили? Бо зсохлася вся в опеньок.

— Зате тебе від нашого горя розперло, як утопленика.

— Помовкуй, бабо, поки мотузком не потягли.

— Тягни, тягни. Вже все витяг, одну тільки душу при бабі зоставив. Тягни і її на бантину, щоб тебе на той світ потягло... Ще й як потягне! Думаєш, відкрутишся? Коли б не так, — підійшла до старости, світячи сухими очима. І відступився той, кусаючи нижню губу. Отак і стояли одне насупроти другого.

«Коли б Юра наскочив на розмову, він би... А може, справді вбили? Надаремно цей шолудивий у кожен куток носа не тиче».

Похолонула, сперлась на сторцовий пліт, щоб не впасти, руку до грудей приклала.

— Е-е! Та тобі три чисниці до смерті, — вислизнув староста з двору і, нахиливши голову вперед, що чорна борода вперлась у рябу, смугасту сорочку, обережно, по-котячи пішов у село.

Така тиша навкруги, наче на цвинтарі. Вона чує, як з лоточка в зеленкуватий полив’яний глек важкими краплями б’є березовий сік, і кожна крапля пронизує її тіло.

Як добралась до хати, впала на ліжко — не пам’ятає. Холодно, темно було, а потім сонце засіяло, і вона очима проводила Юру на луг. Високий, у синіх, аж голубих, штанях, з косою на плечі йшов лугами; розходились двома хвилями трави і знову сходились стіною. Ось він зупинився, втиснув кушку окрай стежки, випростався, почав набивати косу. Запломенілась, заспівала криця, торкнувшись мантачки... А може, то хтось торгає шибку?

Схопилася з ліжка. По синій шибці пробігли чорні пальці чиєїсь руки. Наче дівчина, метнулася в сіни, — де та легкість, сила взялася?

— Сину, Юрасю мій! — припала до широких грудей, як пташина до гнізда.

А він шорсткими руками пригорнув її, поцілував у чоло — і вдова застигла від щастя, головою притулилась до зрошеної шинелі, а руку холодив твердий кобур нагана.

І добре синові, що в нього є мати, стара, похила, роками зігнута, у эморшках рясних, та без неї і сонце не так би світило, і світ би поменшав.

— Вода в хаті є?

— Може, соку березового, крашаницями заправленого. Ти любив його колись. (Начеб це було багато років назад. «Війна, та й годі», — зітхнула). Для тебе готувала, — і подала у кухлі трунок, вкритий шапкою шумовиння.

Пив статечно, краплі не проливаючи, а очей з вікна не зводив.

— Як тобі, сину?

— Ніч яка, світла, чиста. Саме добре з засідки шлях перевіряти. Онук ваш Яків у такий час без промаху б’є. От хто наловчився.

«Яків увесь у батька пішов», — зітхнула і пішла в куток, щоб рушник синові подати. Біля самого ліжка згадала, що немає в неї ні рушника, ні самої скрині — все підчистили. І незручно було перед сином, що такою пепам’ятливою стала.

— Яків увесь у батька пішов, — промовила і тільки тепер, у місячному сяйві, помітила, що голова Юри біля самого волосу бинтом перев’язана. — Що з тобою, дитино? Поранили? — забідкалась.

— Ні, дряпнуло. На живому засохне, — усміхалось стомлено і щасливо почорніле довгасте обличчя. — Це староста постарався фашистів у яри знарядити... А хата наша, як і перше, березовим соком наскрізь віє.

Обережно скинула шапку з голови, і срібний м’який волос посипався на пальці.

— Посивів же ти, сину, посивів.

— Посивів, мамо. Так що і заміж після війни ніхто не піде.

— За тебе і царівна з-за моря піде.

— От уже царівни я і сам не захочу, — засміявся...

— Взяв би, сину, мене з собою?

— Не можна.

— Не можна? Я б шмаття прала...

— I варили б гарячі вареники з холодною сметаною, — примружився; пройшовсь по хаті, в кожне вікно заглядаючи.

— Ой насмішник же ти, як і перше бував.

— Так уже долею дадено... Не вашій старості, мамо, з нами ходити. Буває — за кілька ночей очі не склепиш, і молодий рук-ніг не чує; земля сира солодша пухової постелі стає. Трудне наше діло — не на вашу силу. От гадюк переб’ємо, вернемося з лісів — тоді вже нам і борщ, і до борщу, і всяку всячину готувати будете... Ось набої в катразі треба заховати. Я наче той господар, що сім ланів має, — всюди по лісах і нетрях схованки поробив. Добрий з мене господар?

— Хороший, удачливий, тільки б зерно сіяти!

— Посіємо, мамо, увесь світ обсіємо, до самого неба. Недарма на агронома почав був учитися, — іде до дверей.

— То ти вже? Посидь ще трошки. Скільки ж чекала тебе.

— Не можна, мамо. Роботи в нас тепер, як у жнива, а з мене завжди косар був пе останній, — подивився на великі, сильні руки.

— Не можна? Косарю мій. Воюй, а матір не забувай, бо вона в тебе одна, — так наче новину велику сказала...

Шумлять ліси, стишують ходу синову — ще раз показався між деревами і наче розтав. Тяжко б’ють краплі з лотка, і ти підіймаєш з кореневища полив’яний глек; щось тріснуло біля самого вуха, одхилилась назад, оглянулась — ніде нічого. Тільки зверху, недалеко від гілки, покотився струмком чистий сік з широко надтріснутої, свіжої рани.