Михайло Стельмах

Березовий сік

Пополудні в лісах стрілянина зчинилась; злякано кидалась зайцем у всі боки луна, шукаючи притулку.

Так і застигла мати біля берези. Пахучий сік стікав на кореневище, і земля жадібно вбирала лісову кров м’якою зеленню. А постріли то наближались, то віддалялись, і не можна було розібрати, де вони б’ють — чи на Ракитній, чи з Чорного шляху.

— Бабо Марино! Бабо Марино! Де ж ви, нарешті! — почула охриплий голос внука Якова.

— Чого тобі? — вийшла назустріч підліткові.

— Ой хутчій, бабо, давайте набої! Там таке робиться. Фашисти наших оточити хочуть, а наші фашистів! Дядя Юра за патронами послав.

Кинулась до катраги, і швидко позеленілі набої почали розпирати ремінну торбу Якова.

— Де ж вони б’ються?

— На Ракитній, де білі черешні ростуть, від Дьогтярського хутірця недалеко, — і хлопець заметляв чорнимй штанцями між березами.

«Як же Юра там? Може, і в нього ні одного патрона нема? У саме пекло з штиком кинеться. Він такий. А що, як Якова уб’ють і набоїв не донесе?» І вже бачила хлопця, розкинутого на траві з розсипаними біля ніг патронами. «Пропала дитина, не помогла тобі, Юро, не помогла».

Тремтливими руками виливає чистий, мов сльози, сік, біжить у катрагу, пальцями розгрібав землю і вкладає в глек перший ряд набоїв...

Коли обминула яругу, постріли зовсім близько вдарили. Вона вже бачить, як біля протрухлого пенька блиснув розбухлий, чорний гриб каски, — і мати бере стороною до хутірця.

— Стій, старе лахміття! Куди йдеш? — з рушницею напереваги вискакує староста. Чорна борода розкуйовджена, очі великі, неспокійні, слизять по ній, випнуті зуби загострені, неначе з рота хочуть вискочити.

— Куди? — І чує, як, обриваючи руку, важкий глек, обв’язаний до вуха полотном, тягнеться до землі. — До Дьогтярів іду.

— Чого там не бачила?

— Тебе, красивого такого, — розсердилась і ставить глек на землю.

— Вибрала час. Що несеш?

— Березовий сік, заправлений крашаницями.

— Крашаницями заправлений? — недовірливо, не моргаючи, слизить великими очима від її чола до землі, де стоїть глек. — Дай покуштую.

— Захотілося. Бачиш, розв’язувати треба.

— То й розв’язуй, — підходить впритул до неї.

Обома руками вона піднімає полив’яну гладишку і чує — не витримає: от-от випустить на землю.

«Пропав Яків, і я нічим не допоможу. Прости, сину. Стара дуже стала, підтопталась, не мені вам слугувати. А колись Марина була...»

— Чого порпаєшся так довго?

— От припекло: як коржа, так і коржа. Встигнеш... «Тоді землі під собою не чула. Відробила своє, сину, так що звиняй».

Крізь листву пробивається просвіток, і вона бачить: потемнілий пень берези засріблився, засвітився, і кружатко мерехтливого сяйва різко окреслило невидимий до цього часу міцний, рівний пагонець.

— Щось ти, бабо, як подивлюсь на тебе, хитруєш. Дай-но я сам розв’яжу, — нависає над нею кудлата, пропахла димом борода.

Мати відхиляється від нього і чує, сама собі не вірячи, як дівоцька пругкість прибуває з кожної кісточки; з усіх усюдів повертається вироблена сила, що колись по краплині землю напувала. Вона легко випростується, як уже багато років не випростувалась, підіймає руки вгору і з розмаху, нахилившись уперед, б’є глеком в обличчя старості. Бризнули округ черепки, її обсипають позеленілі набої, а староста, схлипнувши, наче подавився чимось, падає на гозни, закриваючись піднятою вгору чорною бородою. Його шапка злітає вбік, округлюючи пітну, жовту лисину, яку двома смугами заливає кров. Ось він вигнувся і, обтягнутий рябою, смугастою сорочкою, поволі починає скручуватись, як гадюка. Таких Юрась у Куцім яру колись бив. Противний же який! І, стримуючи неймовірний біль, що перекочується в грудях, мати іде в напрямі березового пня...

До зеленого пагіння, затіненого легким сизим оксамитом, міцно притулились живі осяяні бруньки. І більше вона нічого не бачить. Шумить чорнолісся, димками пахтить, начебто вуглярі майори курять. Хтось її кличе. Не треба, так добре відпочити — не озветься вона, пальцем не ворухне... Іде Юра світло-жовтими лугами, розходяться двома крилами трави і знову сходяться стіною. Ось він зупинився, втиснув кушку окрай стежки, випростався, починає набивати косу...

— Осьдечки баба Марина лежать, — чує голос Якова.

Чиїсь теплі, шершаві руки піднімають її з землі, і вона розплющує очі.

— Мамо, ви живі?

Ні слова не кажучи, устами і незаплющеними очима притуляється до задимленої поруділої шинелі. І добре матері лежати на грудях своєї дитини, так, як дитина колись на її грудях лежала, і добре синові, що в нього є мати, стара, похила, роками зігнута, у зморшках густих, та без неї і сонце не так би світило, і світ би поменшав.

А чорнолісся шумить одно: «Син, ясноокий син».