Етнографія України

Бджільництво

Бджільництво посідало важливе місце в господарстві населення України з давніх-давен. Це засвідчує широке використання меду і в календарній та родинній обрядовості українців, слов'ян загалом, а також виготовлених з нього напоїв. Доказом цього є і той факт, що майже впродовж усього Середньовіччя селяни сплачували данину медом і воском.

Бджільництво на теренах України пройшло кілька стадій розвитку. На думку В. Скуратівського, відомого українського знавця цього заняття, можна виділити шість таких етапів еволюції: початковий, або дикий, хаотичний, бортницький, або стійловий, одомашнений (пасічницький), раціональний та рамково-вуликовий.

Два перші етапи розвитку бджільництва охоплювали найвіддаленіші періоди історії людства. Основна суть кожного полягала в тому, що в лісі в дуплах дерев жителі виявляли диких бджіл, яких звідти викурювали, а щільники з медом вирізали, знищуючи, фактично, і всю бджолину сім'ю. В добу Київської держави на деревах з дикими бджолами вже робили позначки, що засвідчували їх приналежність тому чи іншому господареві як власнику. Тоді ж для нових бджолиних роїв почали видовбувати у стовбурах дерев штучні дупла. Це була наступна стадія розвитку цього допоміжного у селянському господарстві заняття, становлення, власне, бортництва. Приблизно з XIV ст. українські селяни вже виготовляли для бджіл спеціальні колоди ("дуплянки", "колоди", "вулики"), які піднімали на дерева і тут їх закріплювали. Відтак ці колоди почали розміщувати на вирубаних у лісі галявинах — так виникло пасічництво. Згодом колоди розміщували вже безпосередньо біля садиб або в самих садибах, зокрема в садках. У тих місцевостях України, де було мало лісу, вулики виготовляли із соломи, очерету та верби, подекуди ще обмазуючи їх глиною, що відображено у народній термінології, зокрема в традиційних назвах відповідних пристосувань — солом'яники, очеретяні вулики, вулики-мазанки. В 1814 р. геніальний чернігівець Петро Прокопович сконструював перший у світовій практиці рамковий вулик з віддільною дошкою (сіткою). Цей винахід українського бджоляра став згодом справжньою революцією у світовому пасічництві.

Уже наприкінці XIX ст. турбота пасічника про бджіл розпочиналася з традиційного розташування вуликів у садках або в гаях, але передовсім у затишному місці. Пасіки обов'язково обгороджували невисоким тином, а вулики розміщували тут на відстані 2—2,5 м один від одного. Крім того, вулики повертали льотками до сходу сонця. Поблизу або біля садиби на підвищених місцях пасічники зводили ще погреби, куди ставили вулики на зимівлю.

Ранньою весною, на свято Теплого Олексія (30 березня), а якщо було холодно, то на свято Благовіщення (7 квітня), вулики з бджолами виставляли на пасіку в садку. Навесні бджіл підгодовували з коритця патокою, розведеною водою. У квітні-травні, коли зацвітали сади, бджіл вивозили в ліс чи в поле. Коли з вулика вилітав молодий рій бджіл, то його намагалися затримати за допомогою криків, шуму, гамору. В тому випадку, коли такий рій сідав на дерево, його оприскували водою, щоб бджоли не могли літати. Після цього спочатку матку, а потім і весь рій поселяли у заздалегідь приготовлений порожній вулик, куди бджоли наносили собі корм на зиму. Медовий взяток бджоли брали з цвітіння різноманітних дерев, трав і квітів, але найголовнішим був взяток їхнього меду зі цвіту пізньої гречки.

Вибирали мед із вулика двічі на рік — у серпні та вересні, але в деяких регіонах України його вперше брали ще до 20 липня. Необхідними приладами українського пасічника в цьому випадку були сітка для захисту обличчя, "курушка" для підкурування бджіл і різець для відрізування щільників. Вирізані щільники з медом переносили в "медові бані" — у спеціальні приміщення, де над широким коритом вміщували сито, через яке мед стікав із сотів. Після цього соти перетоплювали, а виготовлений з них віск ще гарячим закладали у спеціальний прес — воскобійню. З розповсюдженням у другій половині XIX ст. рамкових вуликів мед із щільників почали викачувати за допомогою спеціального приладу — медокачки.