Історія України

Україна напередодні та в роки революції 1905—1907 pp. у Російській імперії

У XX ст. Російська імперія вступила як одна з наймогутніших держав світу разом з Британською, Французькою, Німецькою, Австро-Угорською, Японською імперіями, а також США. Але попри всі успіхи розвитку капіталізму, який уже переріс в імперіалістичну стадію, Російська імперія була надто обтяжена феодальними пережитками та національними проблемами, і це відкривало загрозливу перспективу кривавих революцій. Економічні кризи початку XX ст. загострили ситуацію. Спроба знайти звичний вихід зі становища, яке склалося, за рахунок переможної війни, ганебно провалилася. Відносно маленька Японія, яка дуже швидко йшла шляхом капіталістичних перетворень, завдала Росії потужної поразки у російсько-японській війні 1904—1905 pp. Це ще більше поглибило суспільно-політичну кризу й прискорило першу російську революцію 1905—1907 pp. У січні 1905 р. всю імперію облетіла звістка про трагедію Кривавої неділі (9 січня), коли царські війська розстріляли біля Зимового палацу в Петербурзі мирну демонстрацію робітників, які несли петицію цареві. Загинули сотні людей, в тому числі жінок і дітей. По всій державі вибухнули страйки (зокрема у Києві, Катеринославі, Харкові), які пізніше переросли у загальний страйк. Розпочалися заворушення серед українських селян, котрі вимагали справедливої аграрної реформи, а інколи й громили поміщицькі маєтки. Особливо відомими були події у с. Вихвостові на Чернігівщині, коли у жовтні 1905 р. селяни розгромили маєток і ґуральню (горілчаний завод), але поміщицькі прислужники потім вбили п'ятнадцятьох з них. Ця трагедія знайшла своє відображення у класичному творі М. Коцюбинського «Fata morgana». Пізніше по всій державі пронеслася звістка про Сорочинську трагедію (грудень 1905), коли у с. Великі Сорочинці на Полтавщині карателі у відповідь на повстання селян і свою поразку, вбили й закатували десятки з них. Захиталася навіть опора царату — армія та флот. У червні 1905 р. на Чорному морі повстали матроси броненосця «Князь Потьомкін», які у своїй масі були українцями. На чолі матросів стали Григорій Вакуленчук (загинув на початку повстання), Опанас Матюшенко, Олександр Коваленко (член РУП). Оскільки інші команди кораблів Чорноморського флоту виступу не підтримали, хоча й відмовились воювати проти своїх товаришів, то Матюшенко відвів броненосець до румунського порту Констанци. Повстали також робітники Катеринослава й Олександрівська (Запоріжжя), Донбасу, у Києві та багатьох інших містах відбулися демонстрації солдатів і робітників, тривали виступи селянства. Така ж картина була практично по всій імперії...

Наляканий розмахом революційних подій, цар Микола II оголосив 17 жовтня 1905 р. «Маніфест», який передбачав скликання Державної Думи із законодавчими правами, а також досягнення основних громадянських свобод. Але цей декларативний маніфест не зупинив подальшого піднесення революції.

Вже у листопаді 1905 p., вибухнуло повстання на крейсері «Очаків», керівник якого лейтенант Петро Шмідт надіслав царю Миколі телеграму такого змісту: «Цар, Чорноморський флот вийшов з підпорядкування твоїм безвідповідальним міністрам, відрізав Кримський півострів, оголошує федеративну республіку Кримського півострова, вимагає повної амністії політичним в'язням і якнайшвидшого скликання Установчих зборів». Це повстання було придушене, а лейтенанта Шмідта і його сподвижників розстріляли.

Наростання революційного руху, пом'якшення внутрішньо-політичного режиму імперії зумовило значне пожвавлення політичного життя. Більш активним став український національно-визвольний рух, так само як і рухи інших підневільних народів, особливо польського та єврейського. Зокрема, значно активізувалась діяльність такої єврейської партії, як «Поалей-Ціон». На відміну від «Бунду» вона ставила на перший план вирішення єврейського питання і займала досить прихильну позицію щодо українського національно-визвольного руху. Цікаво, що саме в «Поалей-Ціон» розпочала свою політичну діяльність киянка Голда Меїр (Мабович) (1898—1978), майбутній прем'єр-міністр Ізраїлю.

Від кінця 1905 р. почали з'являтись українські періодичні видання. Першою україномовною газетою стало видання братів Шеметів у Лубнах «Хлібороб». Незабаром у найбільших містах України, а також у Петербурзі й Москві виходило 18 українських газет і журналів. Проте лише єдина щоденна українська газета «Громадська думка» (з 1906 р. — «Рада»), незважаючи на переслідування, продовжувала виходити до 1914 р. Перейшов на українську і журнал «Киевская старина», який став видаватися під своєю справжньою назвою — «Україна». Однак революція швидко зазнала поразки, а разом з нею російський уряд відновив стару держимордівську політику. Під різними приводами українські газети закривалися, і тільки одна з них («Громадська думка», пізніше «Рада») виходила невеликим тиражем до вибуху Першої світової війни. На підавстрійській Україні таких заборон не існувало, але існували інші перешкоди, переважно матеріального характеру. Більш-менш заможні кола читали німецькомовні та польськомовні газети, здолати конкуренцію яких було складно, тим більше що бідному й часто неписьменному українському селянину було не до газет. Чимало енергії йшло на «азбучну війну» з ретроградами — прихильниками «язичія». Втім тут досить стабільно виходили такі часописи як «Діло», «Буковина» та ін.

Революція 1905—1907 pp. дала можливість М. Грушевському перенести з Галичини в Наддніпрянську Україну важливі здобутки української науки й культури. Він, зокрема, виступив ініціатором переведення до Києва «Літературно-наукового вісника», за його сприяння у Києві було створено Українське наукове товариство (1907 p.), яке, незважаючи на труднощі, почало видавати «Записки УНТ», а згодом історичний журнал «Україна».

Внаслідок революції було легалізовано національні партії, відтак пожвавилася їхня діяльність, відбулися певні зміни в партійних програмах та напрямках діяльності відповідно до нових, сприятливіших умов політичного життя.

Надзвичайно велику роль у розвитку українського національного та суспільного руху відіграла «Просвіта», яка, за зразком західноукраїнської, почала поширюватись на землях Східної України (з 1905 p.). Український поет Олександр Олесь писав дещо пізніше:

На Сході України українці (І. Нечуй-Левицький, Б. Грінченко, Д. Дорошенко та ін.) спочатку вписувалися до галицької «Просвіти», підтримували її матеріально та морально, а потім, скориставшись послабленням імперії внаслідок революції 1905—1907 pp., стали творити власні просвітянські організації в містах (Київ, Катеринодар, Катеринослав, Миколаїв, Ніжин, Одеса, Полтава, Харків, Холм, Чернігів, Сідльці, Грубешів та ін.), багатьох селах, хоча на відміну від єдиної галицької тут поставали товариства з окремим статутом кожне. Так, холмська «Просвіта», очолена юристом Костем Лоським (1874—1933), створила ряд філій по селах, розвивала шкільну систему, видавала газету «Буг», стала ініціатором петиційного руху за створення окремої Холмської губернії і домоглася цього від царського уряду.

«Просвіта» поширилась по майже всій Наддніпрянщині, на Малиновий, Сірий та Зелений клини, а згодом перейшла і в Західну Європу, наприклад у Відень (1908). У США вона виникла ще у 80-х pp. XIX ст., у Канаді (в провінціях Онтаріо та Манітоба) — у 1903 р. У роботі «Просвіт» активну участь брали відомі діячі культури — Леся Українка, М. Коцюбинський, П. Мирний, М. Лисенко, Б. Грінченко, Д. Яворницький. Товариства організовували бібліотеки й читальні для населення, налагоджували випуск українською мовою науково-популярної літератури, ставили вистави й концерти тощо.

Згідно з новим виборчим законом наприкінці лютого — на початку березня 1906 р. відбулися вибори до І Державної Думи. Щоправда, найбільш радикальні політичні сили або бойкотували вибори, або були усунуті від участі в них через арешти й заслання найактивніших членів. Серед партій, які відмовилися від участі у виборах, була й Революційна українська партія. Українська радикально-демократична партія, яка щойно утворилася, не мала значного політичного впливу й виступала у блоці з російськими партіями, насамперед кадетами. Такі виборчі блоки було створено в Києві, Одесі, Полтаві, Чернігові.

До І Державної Думи (27 квітня — 8 липня 1906 р.) від 9 українських губерній було обрано 102 депутати. Частина з них об'єдналась в українську парламентську громаду. Загалом громада об'єднувала 44 члени, її головою було обрано адвоката з Чернігова І. Шрага. Друкованим органом громади став журнал «Украинский вестник», який виходив за участю М. Грушевського. Його видавали М. Славінський (головний редактор) та О. Лотоцький. Українські депутати підготували декларацію у справі української автономії, висуваючи вимогу забезпечення політичної автономії для України в її етнічних межах, впровадження української мови у школах, судах і в усіх місцевих адміністративних органах. Та через передчасний розпуск Думи (вона працювала лише 72 дні) жодне з питань не було внесене навіть до обговорення.

Вибори до складу II Державної Думи відбувались у січні — лютому 1907 р. Цього разу у виборах узяли участь усі радикальні партії, в тому числі й українські. Українські депутати знов утворили українську думську громаду, яка складалася з 47 осіб. Вона увійшла до фракції трудовиків і назвала себе Українською трудовою громадою. В основу діяльності думської «Громади» було покладено програму УРДП. Вона мала домагатися перетворення Росії на «правову й демократичну державу», забезпечення українцям права на автономію тощо.

Проте й ця Дума була недовговічною: 3 червня 1907 р. її розпустили. Було видано новий виборчий закон, який зводив нанівець виборчі права широких верств селянства, робітників, надаючи значні переваги поміщикам та великій буржуазії. Внаслідок цього в III і IV Державних Думах не було утворено української громади. III Державна Дума прийняла восени 1907 р. закони, які утискували права «інородців» — українців, фінів, поляків, євреїв та ін. В імперії запанувала реакція, проте урядові репресії не змогли перекреслити величезний політичний досвід, що його набуло українство за революційних подій 1905—1907 рр.