Козацтво українське

Козацтво українське (від тюрк. «козак» — вільна людина, воїн, сторож) — самостійна військова і суспільно-політична сила, видатний чинник східноєвропейської політики 13—18 ст.; осереддя збереження і відтворення ферментів опозиційного духу і віковічних прагнень українського народу до свободи і державної незалежності. Термін «козак» вперше зустрічається у половецьких джерелах 13 ст., візантійських та італійських витоках тієї ж доби на означення озброєних людей, які у східноєвропейських степах, на Чорноморщині давали відсіч тюрксько-татаро-монгольським завойовникам, охороняли кордони, супроводжували купецькі каравани, а у період між військовими справами підтримували своє існування землеробством, тваринництвом, рибальством, полюванням, бджільництвом, торгівлею сіллю, селітрою, паливом та іншими промисловими товарами, що самі видобували. Саме тому відлік історії козацтва українського від кінця 15 ст., коли з’явились перші документальні відомості про нього, є недостатньо обгрунтованим.

Протягом 13—15 ст. лави степових «уходників» значно поповнились українськими селянами, які у масовому порядку тікали у малолюдні тоді ще східні й південні окраїни середньої течії Дніпра та прилягаючі до них інші природно багаті пустуючі землі. У колонізованих втікачами регіонах засновано низку козацьких слобід, хуторів та інших поселень, почали розквітати колись цілинні землі, скотарство, теслярські, ковальські, кравецькі, зброярські, кушнірські та інші промисли. Створювались нові суспільні організації — козацькі громади, де всі вважались вільними і рівними у користуванні землею та промисловими угіддями, мали однакові права на участь у самоврядуванні. Селянський демократизм поступово набрав рис військово-козачого демократизму, за умов якого поселенський люд виявився досить сприятливим до демократичних традицій державності предків; звичаєвого права пращурів, які ототожнювали його з правдою; елементів народоуправства у вигляді віча; соборності, колективізму, громадської солідарності, що втілювались у общинному землеволодінні, суспільної власності на землю; свободолюбства, потягу до рівності «людей», братерства, справедливості в досить розвинутому громадському житті; до принципів виборності владних органів (десятські, сотські, тисяцькі, старости, земельні суди тощо); до децентралізації політичної влади, що виявлялось у розгалуженій системі місцевого самоврядування, автономізації окремих громад і регіонів, їх федералізації і навіть конфедерації; до поєднання монархічних і аристократичних форм правління (великий князь, місцеві князі, княжі ради з «кращих людей», «думців», бояри, воєводи, дружинники) і т. ін. Як свідчить історія, руські князі, навряд чи знаючи Полібія, реалізовували його ідею у політичній практиці, створивши «найліпшу», за вченням мислителя, форму держави з відповідним «поділом влад», тобто суміш рис царства (княжа влада), аристократії (боярська влада) та демократії (віче, верв тощо). Традиції такого типу державотворення, напевне, передавалися з покоління у покоління, вкорінювались у політичній свідомості мас, що й дозволило українським козакам без будь-яких додаткових теоретичних обгрунтувань, починаючи з 16 ст., створити у Подніпров’ї військово-старшинську систему організації суспільно-політичного життя, що мала всі ознаки, притаманні лише державному управлінню. З одного боку, в козацькій державі можна побачити ту ж «полібійську» форму владування, де місце царя займав кошовий отаман (гетьман), аристократії — Рада старшини (Рада генеральної старшини), демократії — Січова рада (Генеральна військова рада). З іншого боку, у козацькому самоврядуванні майже за два століття до появи концепції Ш. Монтеск’є можна виокремити елементи розвинутої демократії та класичного поділу влади: «законодавчої» (загальне зібрання або військова рада), «виконавчої» (кошовий отаман або гетьман, січова або генеральна старшина) та «судової» (військовий або генеральний суддя). Не слід заперечувати й опосередкованого впливу на козаче народоправство демократичних традицій причорноморських еллінських полісів і безпосереднього — польської та литовської «шляхетської демократії».

У 16 ст. магнати і шляхта значно посилили тиск на вже багаті козацькі землі, придушували стихійні повстання переселенців, з одного боку, відсуваючи їх за Дніпрові пороги у Дике поле, а з іншого — використовуючи козацькі військові формування для боротьби з татарськими нападами на Велике князівство Литовське. Внаслідок цього формувалось запорозьке (низове) козацтво, котре організовувалось у Запорозьку Січ, і городове козацтво, яке оселялось у замках-фортецях Бара, Хмельника, Брацлава, Черкас, Вінниці, Канева та інших південних околицях України. І низові, і городові козаки славились лицарством у боях з татарами і турками, стрімко зростала їхня сила, авторитет серед народу, свідомість власної не лише регіональної, а й загальнонаціональної ваги. Допомога Речі Посполитій у боротьбі проти татар і турків у другій пол. 16 ст. змушувала польських правителів стверджувати і підтримувати козачі права і вольності, збільшувати число реєстрових (офіційно прийнятих на військову службу) козаків з 300 до 6 тис. Виступи ж проти самих ляхів викликали низку королівських універсалів і постанов сейму щодо утиску козацького самоврядування, заміни виборних провідників призначеними зверху, зменшення реєстру. Особливого розмаху козацькі виступи проти польських гнобителів і за православну віру набули у першій пол. 16 ст., що спричинило дуже сильний наступ ляхів на козачі привілеї, а це, у свою чергу, призвело до Національно-визвольної війни.

Під протекторатом Росії й пізніше політичний устрій козаччини став основою всієї державної організації Гетьманщини, поряд з якою існувала й автономна козацька республіка Війська Запорозького. Загальна ж політика російського самодержавства щодо козацтва українського мало чим відрізнялась від польської: якщо вимагали зовнішні обставини — чергова підтримка, якщо вони змінювались — чергові утиски прав і вольностей. Це стосувалось і слобідського українського козацтва у межах Московської держави, яке у 1638—1765 pp. складалося з п’яти полків, що користувались досить широкою автономією. Офіційно Польща скасувала козацтво на Правобережжі у 1699 p., але воно існувало там під проводом лівобережного гетьмана до 1714 р. Непоодинокими були й виступи козаків проти російських царів, особливо за Петра І, що викликало побоювання запорожців з боку трону і підпорядкування Січі як противаги Гетьманщині безпосередньо російській адміністрації. У 1709 р. Запорозьку Січ було зруйновано у черговий раз уже петровськими військами (до цього її нищили неодноразово татари, через що центр Січі переміщувався кілька разів — Хортицька, Томаківська, Базавлуцька, Микитинська, Чортомлицька Січі), і чимало козаків змушені були втікти від помсти царя за дії І. Мазепи і К. Гордієнка частково з П. Орликом до Бендер, частково вниз по Дніпру до р. Кам’янки (сучасне Козацьке Херсонської обл.), де у 1709—1711 pp. вони оселились у Кам’янській Січі, а у 1711—1728 pp. ще нижче — у Олешківській Січі під протекторатом кримського хана. Тут вони не мали права будувати укріплень, озброюватись артилерією, сплачувати надмірні податки, і приплив до них селян-втікачів майже припинився. Після смерті Петра І козаки залишили Олешки, але дозвіл на побудову Нової (Покровської) Січі біля сучасного Нікополя отримали лише у 1734 р. Тут вони несли сторожову службу, отримували царське жалування, підпорядковувались спочатку Київському генерал-губернатору, а з 1750 р. — ще й гетьману К. Розумовському. Останніх жорстоких ударів по козацтву українському завдала Катерина II: у 1765 р. було ліквідоване козацьке самоврядування на Слобожанщині, а у 1775 р. — зруйнована Нова Січ. Козацька старшина на чолі з П. Калнишевським опинилась на Соловках, назва «запорозький козак» вилучалася з офіційного обігу, територія Січі приєднувалась до Новоросійської губернії. Але термін «козак» взагалі зберігався офіційно, особливо на Чернігівщині та Полтавщині, аж до Лютневої революції 1917 р. для означення особливого привілейованого стану поміщиків. Частина ж запорозького козацтва (5 тис. чол.) після розгрому Нової Січі втекла на турецьке пониззя Дунаю, де створила Задунайську Січ (1775—1828 pp.), інша частина (8 тис. чол.) — до Австро-Угорщини, де оселилась на території Банату, але у 1812 р. банатські запорожці повернулись на рідні землі. Із січовиків, що залишились на території України (7 тис. чол.), 1788 р. було створене Бузьке козацьке військо, яке отримало землі між Дністром і Південним Бугом і 1791 р. стало йменуватись «військом вірних чорноморських козаків» під проводом «великого гетьмана» Г. Потьомкіна, який дістав ім’я Грицька Нечеси. Після смерті Потьомкіна це військо передислокувалось на Кубань і дістало назву Чорноморського козацтва. Там же згодом опинилися й нащадки задунайських козаків, які у 1828 р. перейшли на бік Росії і створили Азовське військо, що спочатку осіло у Катеринославській губернії для оборони західного узбережжя Азовського моря. Саме воно у 1862—1864 pp. силоміць було переселено на Кубань, через що й підняло повстання, котре призвело до ліквідації азовців як військової одиниці. Чорноморське ж козацтво у цей час уже об’єдналося з Кавказьким лінійним військом і дістало назву Кубанського козачого війська, котре аж до громадянської війни 1917—1920 pp. існувало як формування козацтва українського з обмеженою автономією.

Спроби відновити козацькі традиції мали місце у 1917 р. з боку Центральної Ради у вигляді створення загонів Вільного козацтва, а у 1918 р. — з боку П. Скоропадського — у вигляді ухвали спеціальних загонів і формування зразкових козацьких частин. Але ні ті, ні інші вже не могли бути практично здійснені. Мають місце такі спроби і в сучасній незалежній Україні.

Див. також Гетьман, Гетьманська держава (Гетьманщина) 17—18 століть, Козацько-гетьманської доби політична думка, Хмельницький Б.