Поняття злочину та його ознаки

Реферат

План

Вступ

Поняття злочину та його ознаки

Висновки

Використана література

Вступ

Якщо спробувати відстежити історію розвитку поняття злочину, то необхідно відзначити, що на різних етапах існування української держави поняття злочинного визначалося різним способом. В історії кримінального права поняття злочину теж визначалося по-різному. Залежно від того, чому надавалось більшого значення — соціальній чи правовій характеристиці злочину, — можна виокремити три визначення цього поняття: формальне, матеріальне і формально-матеріальне.

Формальне визначення — відбиває юридичну природу, юридичні ознаки злочину: злочином визнається таке діяння, яке передбачається законом як кримінальне каране (злочинним є те, що карано, або злочинним є те, що передбачено кримінальним законом). Матеріальне визначення вирізняє лише соціальну сутність злочину, протиріччя його певним соціальним цінностям (злочин — суспільне небезпечне діяння). Формально-матеріальне визначення поєднує в собі соціальну і юридичну характеристику злочину (злочин — суспільне небезпечне і передбачене кримінальним законом діяння).

Якщо поставити питання про те, яке з цих визначень є більш обґрунтованим, більш цінним, то насамперед необхідно мати на увазі, що будь-яке визначення того чи іншого поняття тільки тоді може виконувати свої функції, коли воно максимально точно і вичерпно відображає істотні, типові ознаки певного діяння, явища. У цьому розумінні формально-матеріальне визначення має перевагу — воно дозволяє відповісти не лише на питання, які діяння закон визнає злочином, але й на питання, чому закон визнає їх злочинами, що в сукупності відбиває соціальну і правову природу, суть злочину.

Наведені положення визначають актуальність обраної теми для дослідження в контрольній роботі. Представляється доцільним більш докладно висвітлити питання становлення, розвитку і трансформації поняття злочину у науці кримінального права, розглянути особливості визначення злочину в кожному конкретному історичному періоду розвитку української держави, охарактеризувати риси кримінального права, які стосуються визначення тих або інших злочинів, провести аналогію, знайти розбіжності та відмінності між визначеннями злочину в різні історичні епохи.

За останні кілька років злочинність в Україні стала явищем загальнонаціонального значення. Якщо раніше боротьба зі злочинністю розглядалась як важлива, проте все таки обмежена функціями правоохоронних органів, то зараз вона на фоні не досить послідовних і виважених економічних реформ виходить на одне з перших місць серед проблем, що дуже непокоять суспільство. І це не дивно, оскільки тимчасова криміногенна ситуація в Україні являє собою нове якісне явище як за чисельністю злочинних проявів, так і за ступенем руйнівного впливу на життєздатність суспільства, функціонування і безпеку держави, права та свободи її громадян. Необхідно досягти припинення росту злочинності, а потім і помітного її скорочення. Задля цих цілей вживаються політичні, економічні, організаційні, законодавчі та інші заходи.

Юридичною базою боротьби зі злочинністю є кримінальне законодавство. Для того щоб це законодавство було досить ефективним, потрібне його правильне використання. А для цього його необхідно ґрунтовно вивчати з метою кращого знання та застосування у практичній діяльності. Дана контрольна робота і присвячена цій темі.

Поняття злочину та його ознаки

Злочин, як і будь-яке інше правопорушення, є вчинком людини. Саме тому йому притаманні усі ті об'єктивні та суб'єктивні властивості, які характеризують будь-яку людську поведінку: фізичні властивості — той чи інший рух тіла або утримання від нього, використання фізичних, хімічних, біологічних та інших закономірностей навколишнього світу; психологічні властивості — прояви свідомості і волі, мотивація поведінки, її цілеспрямованість.

У Кримінальному кодексі Франції 1992 р. визначення поняття злочину взагалі не дається, в ст. 111-2 говориться про те, що закон дає визначення злочинів і проступків та встановлює покарання, які застосовуються до осіб, які їх вчинили. При цьому злочинні діяння КК Франції поділяє па злочини і проступки.

Кримінальний кодекс ФРН 1871 р. в редакції від 2.01.1975 р. у п. 12 гл. 2 першого розділу ("Пояснення термінів") визначає: (1) Злочинами є протиправні діяння, за які передбачено позбавлення волі на строк не менше одного року або більш суворе покарання; (2) Проступками є протиправні діяння, за які передбачено позбавлення волі на більш короткий строк і покарання у вигляді штрафу.

У США існує як федеральне кримінальне законодавство, так і законодавство окремих штатів. У федеральному кримінальному законодавстві визначення поняття "злочинний акт" не дається, а в кримінальних кодексах окремих штатів такі визначення є.

У КК Китайської Народної Республіки дається розгорнуте матеріально-формальне визначення поняття злочину: "Всі діяння, що посягають на державний суверенітет і територіальну цілісність, заподіюють шкоду системі диктатури пролетаріату, порушують соціалістичну революцію і соціалістичне будівництво, громадський порядок, посягають на всенародну власність громадян, їх свободу, демократичні й інші права, а також інші суспільно небезпечні дії, за які в КК передбачене кримінальне покарання, є злочинами".

У Кримінальному кодексі Японії 1907 р. визначення поняття злочину відсутнє, воно дається в теорії кримінального права. Немає визначення поняття злочину і в законодавстві Англії, де діє система прецедентного права. Таке визначення дається практикою та доктриною. Так, у коментованому зводі англійського законодавства Хелсбері визначається: "Здебільшого під злочином розуміється зло, що впливає на безпеку чи процвітання взагалі, тому суспільство зацікавлене його бороти. Часто це моральне зло, тобто поведінка, шкідлива для загального морального духу суспільства".

У ст. 14 КК Російської Федерації від 1.01.1997 р. дається таке означення злочину: "Злочином визнається винно вчинене суспільно небезпечне діяння, заборонене цим Кодексом під загрозою покарання", тобто в цьому визначені вказується чотири ознаки злочину: суспільна небезпечність, протиправність, винність і караність.

Злочин завжди суперечить основним потребам та інтересам суспільного розвитку. А оскільки саме об'єктивні закономірності розвитку суспільства, його потреби та інтереси виступають критерієм, мірилом цінності або антицінності людської поведінки, відповідності або невідповідності цим потребам та інтересам, злочин завжди є антигромадською поведінкою.

Злочином визнається передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння (дія або бездіяльність), що посягає на суспільний лад України, його політичну та економічну системи, власність, особу, політичні, трудові, майнові та інші права і свободи громадян, а так само інше передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння, яке посягає на правопорядок [20].

Ст. 11 КК виділяє дві важливі особливості злочину — вчинення злочину винно-навмисно чи необережно, а також караність злочину [2].

Злочином називається суспільне небезпечне, винне і каране діяння (дія чи бездіяльність), передбачене кримінальним законом.

Залежно від того, чому надавалося більше значення — соціальній чи правовій характеристиці злочину — можна виділити три визначення поняття злочину: формальне, матеріальне та формально-матеріальне.

Формальне визначення відбивало лише юридичну природу, юридичні ознаки злочину: злочином визнавалося таке діяння, яке передбачалося кримінальним законом як кримінально каране (злочинне те, що каране за кримінальним законом).

Матеріальне визначення підкреслювало соціальну суть злочину, суперечність його певним суспільним цінностям (злочин — суспільно небезпечне діяння).

Формально-матеріальне об'єднує в собі як соціальну, так і правову характеристику злочину (злочин — суспільно небезпечне і передбачене кримінальним законом діяння).

У визначені злочину названо дві ознаки злочину: протиправність (протизаконність) — формальна, нормативна ознака, та суспільна, і суспільна небезпечність — матеріальна ознака, тобто дається матеріально-формальне визначення поняття злочину. В теорії кримінального права обов'язковими ознаками злочину, також називають винність і караність або лише винність.

Проектом Кримінального кодексу України пропонується вказати на три ознаки злочину: суспільну небезпеку, забороненість кримінальним законом і винність.

Об'єктивно суспільно небезпечне діяння може бути визнане злочином лише в разі, коли воно є проявом свідомості і волі особи, тобто вчинене винно (умисно чи необережно). Суспільна небезпечність — матеріальна ознака. Саме ця ознака відбиває соціальну властивість злочину.

У ст. 3 КК однозначно визначено, що кримінальній відповідальності і покаранню підлягає лише особа, винна у вчиненні злочину, тобто така, що умисно або з необережності вчинила передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння [2]. Яка б шкода не була заподіяна діянням особи, які б тяжкі наслідки воно не спричинило, якщо воно вчинене за відсутності вини, тобто умислу або необережності, коли особою не усвідомлювалася суспільна небезпечність вчинюваних нею дій (бездіяльності) і їх можливих наслідків, і вона не тільки не бажала їх настання, а й не передбачала можливості їх настання і при цьому на неї законом не покладався обов'язок передбачення таких наслідків, воно (діяння) не може бути визнане злочином, оскільки в такому діянні відсутній прояв свідомості та волі особи.

Критерієм оцінки суспільної небезпечності виступають об'єктивні і суб'єктивні ознаки злочину, об'єкт, на який посягає злочин, наслідки злочину, спосіб вчинення злочину, форма вини, мотиви та ін.

У законі виділяються такі поняття, як характер і ступінь суспільної небезпечності. Під характером суспільної небезпечності розуміють її якісну властивість, під ступенем — кількісну.

Ступінь суспільної небезпечності (інтенсивність суспільної небезпечності) відбивається в:

а) ступені тяжкості шкоди;

б) способі, місці, часі вчинення злочину;

в) ступені вини;

г) мотивах і меті;

д) усіх інших об'єктивних і суб'єктивних ознаках злочину.

Значення суспільної небезпечності як матеріальної ознаки злочину полягає в тому, що вона:

1) є основним об'єктивним критерієм визнання діяння злочином, його криміналізації;

2) дозволяє розмежувати різні за характером і ступенем суспільної небезпечності злочини;

3) визначає межу між злочином та іншими правопорушеннями;

4) є одним із загальних засад індивідуалізації кримінальної відповідальності та покарання.

Згідно із ч. 2 ст. 11 Кримінального кодексу України не є злочином дія або бездіяльність, яка хоча формально і містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого цим Кодексом, але через малозначність не становить суспільної небезпеки, тобто не заподіяла і не могла заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі [2].

Поняття злочину в кримінальному законі є універсальною і фундаментальною категорією: воно лежить в основі змісту всіх кримінально-правових норм і інститутів як Загальної, так і Особливої частини КК і дозволяє відмежувати злочин від інших правопорушень.

Ч. 1 ст.11 КК України дає загальне визначення поняття злочину, яке містить у собі сукупність ознак, обов'язкових для будь-якого конкретного злочину. Такими ознаками є: суспільна небезпечність діяння, передбаченість його КК, винність та вчинення його суб'єктом злочину. Закон не називає окремо таку ознаку як караність діяння, але обов'язковість її випливає з передбаченості діяння КК: якщо діяння передбачене КК як злочин, то за нього обов'язково в КК передбачене і певне покарання (ч. 2 ст. 1, ч. 2 ст. 4 та інші) [2].

Злочин, як і будь-яке інше правопорушення, є певною поведінкою, певним вчинком людини, в якому проявляється його свідомість та воля. Така поведінка може виявлятися у двох формах: дії та бездіяльності. Критерієм розподілу виступає фізична ознака: дія — це активна поведінка, (в основі якої лежить певний рух людини); бездіяльність — пасивна поведінка (відсутність руху), яка виявляється в тому, що особа не виконує певних дій, які вона повинна і могла виконати. Юридичний обов'язок особи діяти випливає з закону, іншого нормативного акта, з посади, яку займає особа, з попередньої її поведінки тощо. Можливість особи діяти встановлюється відповідно до конкретних обставин справи та характеристики особи. Відсутність хоча б однієї з цих умов (або обов'язку, або можливості діяти) виключає злочинну бездіяльність. Обов'язковість діяння як ознака злочину означає, що думки, погляди, переконання, що не знайшли свого втілення у конкретній дії чи бездіяльності, навіть якщо вони суперечать інтересам суспільства, не можуть визнаватися злочином.

Діяння (дія або бездіяльність) як ознака злочину повинне виявляти свідомість і волю суб'єкта, що його вчинює. Тому, якщо свідомість або воля суб'єкта виключаються чи пригнічуються певними об'єктивними чи суб'єктивними факторами, діяння не може бути визнано злочином. До таких обставин відносяться, наприклад, нездоланна (непереборна) сила, тобто такі об'єктивні та суб'єктивні обставини, які виключають можливість особи діяти за своєю волею (стихійні лиха, хвороба особи тощо). Так, якщо лікар внаслідок снігового замету не зміг своєчасно прибути до хворого і надати йому допомогу, внаслідок чого хворий помер, то він не буде нести кримінальну відповідальність за ненадання допомоги хворому [ст. 139, 2], тому що мала місце нездоланна сила, яку лікар подолати не міг. Як обставини, що також впливають на прояв волі особи і виключають відповідальність, КК передбачає непереборний фізичний примус або психічний примус, який відповідає ознакам крайньої необхідності.

Суспільна небезпечність як матеріальна ознака злочину полягає в тому, що діяння або заподіює шкоду суспільним відносинам, які охороняються кримінальним законом, або містить у собі реальну можливість заподіяння такої шкоди. Це — об'єктивна суттєва властивість злочину, реальне порушення відносин, що склалися в суспільстві на певному етапі розвитку (наприклад, відносин з охорони основ національної безпеки України, охорони життя, здоров'я, свободи, власності, відносин у сфері господарської діяльності, в сфері службової діяльності тощо). Важливість, цінність суспільних, відносин, які виступають об'єктом злочину, перш, за все визначають його суспільну небезпечність, певну тяжкість, а тим самим впливають на: а) визнання діяння злочином; б) відмежування його від інших правопорушень; в) тяжкість злочину; г) суворість покарання; д) застосування певних інститутів, передбачених КК.

Злочин серед інших правопорушень характеризується найвищим ступенем суспільної небезпечності і саме це дозволяє відмежовувати його від близьких за об'єктивними і суб'єктивними ознаками інших правопорушень, наприклад, адміністративних. Так, ч. 2 ст. 9 КпАП прямо передбачає, що адміністративна відповідальність за правопорушення, передбачене КпАП, настає, "якщо ці правопорушення за своїм характером не тягнуть за собою відповідно до чинного законодавства кримінальної відповідальності". Наприклад, ст. 164 КпАП передбачає відповідальність за зайняття господарською діяльністю без державної реєстрації або без спеціального дозволу (ліцензії), якщо його отримання передбачене законом, а ст. 202 КК визнає це ж діяння злочином, якщо воно було пов'язане з отриманням доходу у великих розмірах. Порушення вимог законодавства про працю передбачене в ч. І ст. 41 КпАП як адміністративне правопорушення. Якщо ж таке порушення було грубим, воно є злочином і тягне кримінальну відповідальність за ст. 172 КК [2].

Винність як обов'язкова ознака злочину виражає його внутрішній психологічний зміст — психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності. У цій ознаці відбивається найважливіший конституційний принцип — принцип суб'єктивного ставлення до вчиненого, тобто відповідальності тільки при наявності вини, закріплений в ст. 62 Конституції України і відтворений в ст. 2 КК [2]. Це означає, що Закон України виключає принцип об'єктивного ставлення: відповідальність за вчинене суспільно небезпечне діяння при відсутності вини.

Отже, злочин являє собою єдність об'єктивного і суб'єктивного: діяння і психічного ставлення до нього. Як діяння не може бути розкрите поза зв'язком з психічним ставленням особи до нього, так і зміст психічного ставлення (вини) не може бути визначений поза характером діяння: об'єктом, наслідками, способом та іншими його об'єктивними ознаками. Вина значною мірою визначає характер діяння, ступінь його тяжкості і є важливим критерієм визнання його злочином. Тому, яким би суспільно небезпечним об'єктивно не було діяння, але якщо в ньому не проявлена вина, воно не є злочином.

Протиправність як ознака злочину виявляється в тому, що тільки таке суспільно небезпечне, винне діяння може бути злочином, яке прямо передбачене КК України, який є єдиним законом про кримінальну відповідальність.

Якщо діяння не передбачене КК, воно не є злочином. Це відтворює принцип законності і виключає застосування кримінального закону за аналогією.

Кримінальна протиправність як формальна ознака злочину нерозривно пов'язана з його суспільною небезпечністю як матеріальною ознакою: вона є законодавчою оцінкою об'єктивної, реальної небезпечності передбаченого в законі діяння для охоронюваних кримінальним законом суспільних відносин.

Кримінальний закон дає вичерпний перелік злочинів: ч. 3 ст. 3 наголошує, що злочинність діяння визначається тільки КК. Тому, якщо навіть діяння становить певну небезпеку для суспільних відносин, але прямо не передбачене в КК України, воно не може розглядатися як злочин.

Караність як обов'язкова ознака злочину означає, що, якщо діяння, передбачене кримінальним законом, є злочином, то за нього обов'язково в санкції статті Особливої частини КК передбачене певне покарання. В ст. 11, яка визначає поняття злочину, караність не вказується як самостійна ознака злочину, але необхідність її випливає з інших статей КК.

Разом з тим помилковим є розуміння караності як обов'язкового призначення за кожен злочин покарання. Кримінальний закон передбачає можливість звільнення від кримінальної відповідальності або від покарання за вчинений злочин при наявності певних підстав.

Відповідно до ч. 1 ст. 11 передбачене КК суспільно небезпечне, винне діяння тільки тоді є злочином, коли воно вчинене суб'єктом злочину, тобто фізичною, осудною особою, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до ст. 22 [2] може наставати кримінальна відповідальність. З цього випливає неможливість ні за яких умов визнання злочином такого об'єктивно суспільно небезпечного діяння, яке вчинено юридичною особою, неосудною особою, або особою, яка не досягла віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність. Якщо, наприклад, шкода охоронюваним кримінальним законом відносинам спричинена діяльністю юридичної особи (підприємством, організацією, установою), то кримінальну відповідальність за це може нести лише певна фізична особа, в діянні якої міститься склад злочину (засновник, директор, бухгалтер та ін.).

Склад злочину — це сукупність встановлених у кримінальному законі юридичних ознак (об'єктивних і суб'єктивних), що визначають вчинене суспільно небезпечне діяння як злочинне. З цього визначення випливає, що визнання того чи іншого суспільно небезпечного діяння злочином є виключним правом законодавця, тобто Верховної Ради України. Саме тут одержує свою реалізацію принцип: "Немає злочину без вказівки на те в кримінальному законі". З іншого боку, у чинному законодавстві міститься вичерпний перелік тих суспільно небезпечних діянь, які у даний момент визначені як злочинні. Отже, для того, щоб будь-яке суспільне небезпечне діяння, що зустрічається в реальному житті, набуло статусу злочину, необхідно, щоб діяння даного виду були визначені законодавцем як злочинні. Тільки за такі суспільно небезпечні діяння людина може бути притягнута до кримінальної відповідальності і їй може бути призначене кримінальне покарання. Відступ від цієї вимоги може призвести на практиці до порушень законності й обмеження прав громадян.

Тільки законодавець у нормах закону за допомогою закріплення відповідних об'єктивних і суб'єктивних ознак визначає, які з вчинених суспільно небезпечних діянь є злочинами. Причому законодавець не в змозі (та у цьому і немає необхідності) виділити і нормативне закріпити всю сукупність ознак конкретного злочину. Будь-який конкретний злочин (вбивство, крадіжка, хуліганство) мають безліч ознак. Чимало з них взагалі не мають безпосереднього відношення до розв'язання питання про злочинність і караність діяння. Тому законодавець виділяє з усієї сукупності ознак, які характеризують той чи інший злочин, найбільш важливі, значущі й найтиповіші, що однаково притаманні всім злочинам даного виду.

Отже, обсяг ознак, що характеризують конкретно вчинений злочин, значно ширше за обсяг тих юридично значущих ознак, що визначають суспільно небезпечні діяння певного виду як злочинні. В той же час склад злочину виступає і як більш широке поняття, бо він містить характеристику не одного конкретного злочину, а всіх злочинів даного виду. Тому при встановленні ознак складу в конкретно вчиненому злочині потрібно йти не шляхом їх ототожнення, а через їх виявлення у вчиненому діянні і зіставлення з ознаками (елементами) видового поняття складу злочину, закріпленого в кримінальному законі.

Формулюючи ознаки конкретного складу злочину, необхідно завжди виходити з тих закріплених у нормах Загальної частини КК ознак злочину, що мають загальний характер і входять до складу будь-якого злочину. Наприклад, при цьому завжди враховуються закріплені у статтях 18, 19 і 22 вимоги до суб'єкта злочину (фізична, осудна особа, яка досягла визначеного в законі віку). Тому вже при конструюванні конкретних кримінально-правових норм немає необхідності кожного разу вказувати на вимоги до загальної характеристики суб'єкта злочину. Так само, як немає необхідності в кожній статті КК розкривати зміст умислу і необережності, оскільки зміст цих понять закріплений у статтях 24 і 25 КК [2].

Найчастіше в конкретній кримінально-правовій нормі найбільш повно законодавцем закріплюються ознаки об'єктивної сторони. Це викликано тим, що вони в більшості випадків індивідуальні і притаманні тільки цим злочинам.

Слід мати на увазі й те, що в кримінально-правовій нормі закріплюються вказані ознаки з урахуванням дій виконавця в закінченому злочині. Відображати ж у конкретній нормі особливості цих злочинів з урахуванням стадій вчинення злочину і різної ролі у ньому всіх співучасників немає необхідності, адже ці особливості, у свою чергу, мають загальний, типовий для всіх злочинів характер і тому закріплені в Загальній частині КК у статтях 13—16, 26—28 [2].

Таким чином, у нормах Загальної частини містяться лише ті об'єктивні і суб'єктивні ознаки складу, що притаманні усім злочинам або багатьом з них. Саме ці ознаки в поєднанні з ознаками, описаними в конкретних нормах Особливої частини, і утворюють склад конкретного вчиненого злочину.

Важливо зазначити і те, що склад злочину — це реально існуюча система ознак, а не плід людської фантазії або просто вигадка. А якщо це об'єктивна реальність, то її можна пізнати і використати в практичній діяльності.

Звичайно, коли ми говоримо, що всі ознаки будь-якого складу включені в той чи інший кримінальний закон, то при цьому враховується, що ці ознаки зовні не завжди очевидні, бо вони певною мірою формалізовані і у самому тексті закону можуть зазначатися як безпосередньо, так і через систему юридичних понять і категорій.

Так, у ст. 185 КК досить докладно закріплені ознаки складу крадіжки, як таємного викрадення чужого майна. Тут зазначений предмет посягання (чуже майно), описаний характер дії (таємне викрадення), але в той же час нічого не говориться про суб'єкта злочину, форму вини й інші ознаки цього складу. Усі ці ознаки мають загальний характер і тому закріплені в нормах Загальної частини, до яких і потрібно звертатися. Наприклад, зі змісту статей 18, 19 і 22 випливає, що суб'єктом крадіжки може бути лише осудна особа, якій до вчинення злочину виповнилося чотирнадцять років. Порівняльний же аналіз статей 24 і 185 показує, що крадіжка як діяння, свідоме і спрямоване на отримання наживи, може бути вчинена лише з прямим умислом. Визнаючи місце розташування ст. 185 у системі Особливої частини (глава VI "Злочини проти власності"), слід зробити висновок, що об'єктом крадіжки є відносини власності.

Склад злочину необхідно відмежовувати від самого злочину, тому що вони не співпадають, а лише співвідносяться як явище (конкретний злочин) і юридичне поняття про нього (склад конкретного виду злочину). Злочин — це конкретне суспільне небезпечне діяння, вчинене у певній обстановці, у певний час і у певному місці, що відрізняється безліччю особливостей від всіх інших злочинів даного виду (наприклад, крадіжка, вчинена вперше, шляхом обману, була усунута охорона, запори знищені тощо). Тому цей злочин відрізняється безліччю властивих йому індивідуальних ознак від всіх інших крадіжок.

Склад же злочину являє собою юридичне поняття про злочини певного виду (склад крадіжки, вбивства, зґвалтування, грабежу і т.д.), у якому об'єднані найбільш істотні, найбільш типові й універсальні їхні ознаки. Тому, наприклад, крадіжки, вчинені різними особами, завжди відрізняються тією чи іншою мірою одна від одної своїми особливостями, але склади вчинених ними злочинів тотожні, однакові. Виходячи з цього, можна зробити висновок, що обсяг ознак злочину і складу злочину різний. З одного боку, обсяг ознак злочину є ширшим за обсяг ознак складу, тому що останній містить у собі лише найбільш загальні, типізовані, тобто властиві усім злочинам даного виду, ознаки. З іншого боку, склад злочину є ширшим за кожний конкретний злочин, тому що він містить у собі ознаки не одного конкретного злочину, а ознаки всіх злочинів даного виду.

Поряд зі складом конкретного злочину в теорії кримінального права виділяють загальне поняття складу злочину. Вчення про загальне поняття складу злочину ґрунтується на теоретичному узагальненні типізованих ознак, властивих всій сукупності складів конкретних злочинів. Отже, це не законодавче, а теоретичне поняття. У ньому узагальнені ознаки, що характеризують об'єктивні і суб'єктивні ознаки всіх складів злочинів, передбачених чинним кримінальним законодавством.

Різним є практичне призначення загального і конкретного складів злочинів. Загальне поняття складу злочину, як наукова абстракція, є засобом пізнання конкретних складів, містить рекомендації з їх конструювання, дозволяє здійснювати їх наукову класифікацію. Конкретний же склад злочину містить всі описані в законі ознаки певного виду злочинів. Тому встановлення цих ознак у суспільно небезпечних діях особи свідчить про те, що нею вчинений злочин.

Викладене дозволяє зробити такі важливі висновки:

1) склад злочину являє собою певну сукупність об'єктивних і суб'єктивних ознак, що визначають конкретне суспільне небезпечне діяння як злочинне;

2) тільки в кримінальному законі встановлюється сукупність зазначених ознак;

3) перелік складів злочинів, передбачених законом, є вичерпним;

4) тільки у складі злочину визначається характер та обсяг відповідальності за вчинений злочин.

У науці кримінального права вчення про склад посідає особливе місце. Це пояснюється як його значущістю для вирішення питань про злочинність або не злочинність діяння, правильної кваліфікації вчиненого і точного застосування закону, так і тим, що в рамках самого вчення про склад вивчаються і розвиваються всі основні інститути кримінального права. Відповідно до ч. 1 ст. 2 КК "підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого цим Кодексом". У цій нормі визначається найважливіше значення складу злочину для законності й обґрунтованості кримінальної відповідальності: тільки сукупність усіх передбачених законом ознак складу (і ніякі інші обставини) може бути підставою кримінальної відповідальності. Таким чином, склад злочину є єдиною і достатньою підставою кримінальної відповідальності: встановлення його ознак у конкретному суспільно небезпечному діянні особи означає, що є все необхідне для кримінальної відповідальності.

Тим самим склад злочину визначає і межі розслідування, тому що основним завданням слідства саме і є встановлення об'єктивних і суб'єктивних ознак складу злочину.

Важливе значення складу злочину виявляється і в тому, що він дозволяє провести, по-перше, чітке розмежування між злочином і провиною, тобто незлочинним суспільно небезпечним діянням; по-друге, відмежувати один злочин від будь-якого іншого (наприклад, крадіжку від грабежу, зловживання владою або службовим становищем від перевищення влади або службових повноважень).

У законодавчій практиці за допомогою складу здійснюється криміналізація (декриміналізація) суспільно небезпечних діянь. Тому склад злочину, як і вчення про нього, утворює той інструмент, за допомогою якого законодавець і здійснює кримінальну політику в галузі криміналізації діянь.

Висновки

Злочином називається суспільне небезпечне, винне і каране діяння (дія чи бездіяльність), передбачене кримінальним законом.

Залежно від того, чому надавалося більше значення — соціальній чи правовій характеристиці злочину — можна виділити три визначення поняття злочину: формальне, матеріальне та формально-матеріальне.

Згідно із ч. 2 ст. 11 Кримінального кодексу України не є злочином дія або бездіяльність, яка хоча формально і містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого цим Кодексом, але через малозначність не становить суспільної небезпеки, тобто не заподіяла і не могла заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі. Злочин, як і будь-яке інше правопорушення, є певною поведінкою, певним вчинком людини, в якому проявляється його свідомість та воля. Така поведінка може виявлятися у двох формах: дії та бездіяльності. Якщо діяння не передбачене КК, воно не є злочином. Це відтворює принцип законності і виключає застосування кримінального закону за аналогією.

Склад злочину — це сукупність встановлених у кримінальному законі юридичних ознак (об'єктивних і суб'єктивних), що визначають вчинене суспільно небезпечне діяння як злочинне. Значення ч. 2 ст. 11 виявляється в тому, що вона, підкреслюючи важливість такої матеріальної ознаки злочину, як його суттєва суспільна небезпечність, виключає злочин у випадках, коли вчинене діяння лише формально містить ознаки, передбачені в певній статті Особливої частини. Розрізняються злочини та інші правопорушення, насамперед, за ступенем їхньої суспільної небезпечності.

Найчастіше виникає питання про відмежування злочинів від адміністративних правопорушень.

Залежно від ступеня тяжкості злочини поділяються на злочини невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі.

Під класифікацією злочинів розуміють поділ їх на групи залежно від того чи іншого критерію (умисні і необережні; закінчені і незакінчені тощо). Кожна з таких класифікацій може вирішувати конкретні завдання, а тому має і теоретичне і практичне значення.

Розвиток кримінального права останнім часом нерозривно пов'язаний із завданням індивідуалізації кримінальної відповідальності і покарання залежно від тяжкості злочину.

Використана література

1. Конституція України.: К.: Юрінком, 1996. — 80 с.

2. Кримінальний кодекс України: Науково-практичний коментар / Ю. В. Баулін і ін. — Х.: ТОВ "Одіссей", 2008. — 1208 с.

3. Хохлова І. В. Кримінальне право України (Особлива частина). Навч. посіб. — К.: ЦНЛ, 2006. — 688 с.

4. Кримінальне право України: Особлива частина. Підручник для студ. вузів. / М. І. Бажанов і ін. — К.: Юрінком Інтер; Х.: Право, 2003. — 496 с.

5. Кримінальне право України. Навч. посіб. / С. Г. Волкотруб і ін. — К.: Наукова думка; Прецедент, 2004. — 297 с.

6. Кримінальне право України: Особлива частина: Підручник / За ред. М. І. Мельника. — К.: Атіка, 2008. — 712 с.

7. Правознавство: Підручник. / За ред. В. В. Копєйчикова. — К.: Юрінком Інтер, 2005. — 752 с.

8. Правознавство: Навч. посіб. / За ред. С. В. Дрожжиної. — К.: Знання, 2006. — 350 с.

9. Кравченко В. В. Правознавство: Навч. посіб. — К.: Атіка, 2005. — 560 с.

10. Каркач П. М. і ін. Основи правознавства України: Навч. посіб. — Х.: Еспада, 2008. — 344 с.

11. Шпиталенко Г. А. Основи правознавства: Навч. посіб. 5-те вид. — К.: Каравела, 2008. — 376 с.

12. Кримінальне право України: Заг. частина: Підручник для студ вузів. / М. І Бажанов і ін. — К.: — Харків: Юрінком Інтер — Право, 2002. — 416 с.

13. Кримінальне право України: Заг. частина: Підручник. / За ред. М. І. Мельника. — К.: Атіка, 2008. — 376 с.

14. Кримінальне право України: Навч. посіб. / За ред. О. М. Омельчука. — К.: Наукова думка; Прецедент, 2004. — 294 с.

15. Александрова Ю. В. Кримінальне право України: Заг. частина: Підручник для студ вузів. — К.: МАУП, 2004. — 328 с.

16. Савченко Л. В. Сучасне кримінальне право України: Курс лекцій / Л. В. Савченко і ін. — К.: Вид. ПАЛИВОДА А. В., 2005. — 640 с.

17. Чернишова Н. В. Кримінальне право України. Заг. частина. Навч. посіб. — К.: Атіка, 2003. — 288 с.

18. Коржанський М. Й. Кримінальне право. Заг. частина. — К.: Атіка, 2001. — 318 с.

19. Хохлова І. В. Кримінальне право України. Заг. частина: Навч. посіб. — К.: ЦНЛ, 2006. — 272 с.

20. Кримінальне право України: Заг. частина: Підручник для студ. вузів. / За ред. Я. Ю. Кондратьєва. — К.: Правові джерела, 2002. — 432 с.

21. Малахов П. Основы уголовного права. Общая часть. — К.: Юринком, 2000. — 298 с.

22. Михайленко П. П. Кримінальне право України. Заг. частина: Підручник для вузів МВС. — К.: Укр. академія внутрішніх справ МВС України, 1995 — 388 с.

23. Кривоченко Л. Н. Классификация преступлений. — Харьков: Вища школа, 1983. — 129 с.

24. Тацій В. Я. Об'єкт і предмет злочину в кримінальному праві: Навч. посіб. — К.: Вища школа. Вид-во при ХТУ, 1994. — 75 с.

25. Наумов А. В. Введение в уголовное право // Государство и право. — 1993. — № 11. — С. 71—80.