Кінь на вечірній зорі

Микола Вінграновський

— Нічого-нічого, — втішав я себе й лисенятко, — це ненадовго, зараз вода трохи спаде, крижини одна до одної підіб’ються, і ми помаленьку, нога за ногою, обережненько, потихесенько доберемось до берега...

Та річка і не думала попускати, вона ще дужче наперла водою зверху, і на нас згори налетіла ще більша від нашої чорно-бура крижина, врізалася з розгону, з розгону підпірнула під нашу, і вже знизу, з води, розколола навпіл. Але й на половинці ще можна було триматися, бігаючи з одного краю на інший: побіжиш на один край, трішки постоїш, поки він почне притоплятися, біжиш на другий. Притопиться цей, біжиш на той, де був, і знову назад... А хоч би тобі який кущ чи деревина, щоб зачепитися і ухватитесь руками!.. Кущі і дерева, правда, були, та стояли вони далеко по берегах, і сподіватися на них можна було хіба що вві сні. Нас невблаганно тягнуло униз. А внизу громадилася ГЕС і гребля. Налітаючи на греблю, крига ставала сторчма і сторчма зривалась у вируюче водяне провалля... З драбинами і вірьовками берегами вже бігли люди і щось кричали. Криків я не чув, я їх лише вгадував по тому, як вони розмахували руками... Але що ті крики, коли все навколо реве і тріщить, і як ти будеш добиратися рятувати того хлопчика, що стоїть посеред ріки на крижині і наближається до греблі?..

Гребля наближалася. А з нею наближався і несамовитий гуркіт падаючих у провалля крижин...

Я виробив план: коли буду падати, а крижина буде обов’язково падати сторчма, руба, ребром, я перебіжу на той її бік, ухоплюся за те її верхнє ребро, що буде згори, і на тім її верхнім ребрі полечу вниз. Падаючи ребром, крижина не розіб’ється, бреше, вціліє, а там уже по той бік греблі якось випливу!.. Може, якусь ґулю на лоба і посаджу, та випливу.

Чим ближче ставало до греблі, тим більше людей чорніло по берегах, і моє в пазусі лисенятко стало непокоїтися, колючими своїми зубками воно навіть почало мене покусувати, а через якусь мить і кусати добряче.

— Ти що, ти що? — казав я йому. — Не бійся, чого ти боїшся? Крижина полетить нижнім ребром, а ми з тобою будемо на верхньому... Головне, не боятися, ще не таке бувало...

Та до лисенятка мої слова, мабуть, не дійшли, ревище греблі залізло йому у вушка, і воно гризонуло мене за горло. Від несподіванки я ойкнув і випустив його на крижину. Лисенятко, не роздумуючи, кинулося в річкове коричневе місиво, і більше його я не бачив...

А ті, хто бачив з берегів мене, ті вже не кричали і не розмахували руками. Вони стояли далекими від мене чорненькими стовпчиками і дивилися, як я допливаю до греблі... Я перейшов на той верхній від річки край своєї крижини і приготувався: нижнім своїм ребром вона полетить вниз, а я буду на верхньому... До греблі вже можна було докинути грудкою, як з річкою щось зробилося: наче якісь невидимі якорі загуркотіли по її дну і, здіймаючи водяний пил, б’ючи і ламаючи одна одну, крижини, штовхаючись боками, стали іти повільніше і смирніше, далі, далі і... і зупинилися, стали. А з ними зупинилася і моя. Моя зупинилася біля самісінької греблі, одним своїм, тим нижнім краєм, навіть перевисла вже з того боку над кипучим проваллям, та все-таки зупинилася... Я глянув на свої порізані об кригу ноги і подумав: оце мати за такі ноги дасть лупки!.. І ще подумав: якби мені тепер тихенько перейти із оцієї своєї крижини на сусідню, а з тієї ще на сусідню, а з сусідньої на сусідні, а там від сусідніх до сусідніх, а там вже побачимо...

Мати прийшла з колгоспу, поставила в сінях лопату і спитала:

— Хто там сьогодні у річці топився, ти не чув?

— Коли? Де? Не чув...

— Збирайся. Підеш зі мною у Голованівськ. Весна, а садити ніщо... може, ми там виміняємо де картоплі...

Вікна бралися синім. До Голованівська було тридцять кілометрів, я це знав, бо рік чи два тому в одного нашого діда з села цигани, чи хто, вкрали коня. Дід вхопив вила і погнався по селах у степ. Не було його щось із тиждень, а коли приплуганився, то сказав:

— Був аж у самому Голованівську. Тридцять верст туди, тридцять назад, а коня нема... — сказав, заплакав і знову щез із села, що з тих пір того діда ніхто й не бачив.

У мене забилося серце: ідемо з мамою в Голованівськ! Я вже скільки про нього начувся-наслухався, що забув і про кригу, і про лисенятко, і про свої порізані ноги!

— Мамо, то вже збиратися, підемо на ніч чи як?

— На ніч, — сказала мати, — бо голова дав мені лише день... Взавтра маємо бути вдома...

Люди говорили, що в тому Голованівську є навіть ліс і навіть базар. Базар базаром, а мені — ліс. Ліс — це що?

Це дерева ростуть прямо-таки, мабуть, одне біля одного, ідеш, ідеш, а вони ростуть, оглянешся туди, оглянешся сюди — самі дерева. Невже таке може бути? Не вірилося мені, бо як же це так, куди не глянеш — дерева! Що вони — будяки в степу? Будяки ростуть, їх і садити не треба, на те вони й будяки, а от дерева... Такого не може бути! Та, мабуть, може, бо ж кажуть, що з Голованівського лісу німці вивозили дуби аж у Германію... і що воно за дерево дуб, от би хоч раз побачити його і помацати пальцем!.. Та й будинки, мабуть, у Голованівську не те що наші хатки та землянки. От би побачити хоч один високий будинок!..

Звідкілясь ізнадвору мати внесла каністру, поставила її під вікном на лаву, дала мені в руки мішок і сказала — тримай. У хаті запахло гасом. Повна каністра гасу! І з виду каністра наша, не німецька. Видно, цю з гасом каністру мати закопала до війни, наче знала, що тепер цього гасу ніде не знайдеш і понюхати. Село розпалювало жаром, за жаром бігали по людях ми, діти, пантрували його, щоб не згас, бо як погасне — тоді краще тікай з хати і не приходь... Вечорами в хатах ламп не засвічували, бо не було гасу... А тут ціла каністра!..

Ще в один менший, для мене, мішечок мати поклала вдвоє складеного коржа і здоровенний, як чотири кулаки, печений буряк.

— Збирайтеся й ви, — сказала мати братові і сестрі, — сьогодні будете ночувати в тітки Варецької.

Заклавши руки за спини, брат і сестра мовчки, спідлоба дивилися на матір, і з їхніх очей потекли скороспілі сльози. Прихопивши ковзани і мішечок, я вискочив на подвір’я і побіг у сарай. У сараї за стріхою, на горищі, у відірванім рукаві з німецької шинелі, в тавоті, з трьома запасними ріжками у мене лежав захований «шмайсер». Я витягнув його, поклав у мішечок, а в рукав позапихав ковзани... Все... Тепер можна йти в Голованівськ...

Ми вийшли в степ. Попереду з каністрою у мішку темніла мати, а я із своїм мішечком мовчечки трюхикав ззаду. Темний степ відразу ж дихнув чимось чужим і ворожим, якоюсь темною, причаєною настороженістю. Скіфські могили, не ті, що близько, ті не такі страшні, — а ті далекі-далекі, що чорно горбилися над степом удалині і ніби збігалися одна до одної, щоб поговорити, а, поговоривши, розбігалися знову, щоб стати на своє місце і знову дивитися на нас з матір’ю, мовляв, хто ми й куди йдемо? — ті могили були страшніші. Від них мені робилося холодно, і в тіло заходили зашпори.

Я оглянувся — села не було. Був би у селі гас, то світилося бодай би одне вікно, а так село провалилося, наче під чорний лід. Були б ще у ньому собаки, хоч голос який подали, і то було б веселіше, — у селі не стало собак: одних повибивали німці, інші порозбігалися, а ті, що лишилися, гавкати уночі боялись...

Місяць ще не зійшов, і тихо присвічували зорі. Шляхом ми не пішли — мати не схотіла, бо на шляху ще хтось може перепинити та забрати каністру, та на шляху й грузько, і з нього не витягнеш ноги. Ми йшли степом, і хоча в степу не так мулко, та реп’яхи чіплялися за ноги, за плечі, лізли в очі і в рот, у мене навіть за пазухою і у вухах торохкотіло якесь торішнє бур’янове насіння... Будяки стояли вищі за мене, і їхні сухі кошлаті голови навпроти зір дивилися відчужено і зверхньо. А один будяк з головою — як у соняшника, видно, будяк-цар, зненацька з’явився із темноти, що я відплигнув убік і схопився за «шмайсер». Але нічого — будяк як стояв, так і дивився своїм сухим непорушним видом кудись поперед себе у темінь і когось, не мене, терпляче очікував. Я здогадався, кого стеріг цей нерухомий будяк-цар: він вичікував своїх ворогів. Видно, будяки воювали вночі, і тепер, коли він виводив у степ своє будякове військо — якраз ми з матір’ю і йшли... Будяк з досади легенько кашлянув. Чи він, чи мати, бо я прошепотів:

— Я тут, мамо, тут...

— Іди і не відставай. Ти хоч що-небудь бачиш?

— Бачу, бачу...

— А я не бачу нічого...

— То зійдемо на шлях і підемо шляхом...

— Скоро місяць зійде, — і мати пошурхала чунями між будяками далі...

Я зробив крок і наступив на щось живе! Нога моя з переляку підстрибнула вище голови, мішечок з «шмайсером» впав у бур’ян і я, ні живий ні мертвий, аж наче зсохся. А воно, те живе, спросоння зойкнуло і крізь будяки кинулося в ніч: зашаруділо, захекало, аж доки не втихло в глухій низькій темноті під будяками. Ще хрямкнуло сухою бадилиною і сторожко залягло якраз там, де з-за могили сходив місяць.

На кого ж я наступив? Заєць? Не заєць. Він би почув мене ще здалеку. Заєць спить чутко. Вовк? І не вовк. Вовк відкусив би ногу. Птиця? Птиця би полетіла... Тоді хто?..

Я нагнувся за мішечком, полапав, чи на місці «шмайсер». На місці, є, під коржем з буряком лежить... ох, і бурячком і коржиком на олійці пахне...

Ми йшли далі. Мати, видно, нагрілася, бо від неї, як від печі, дихало жаром.

— Мамо, дай вже я понесу, мамо...

Та мати ніби мене не чула і, нахилившись вперед, перекидаючи з плеча на плече мішок, ішла мовчки...

Раптом від шляху чи на самому шляху блиснув постріл. І, благаючи в когось милосердя, тонко заскавучав вовк...

Степом наче пересмикнуло: з-під моїх ніг важко злетіли якісь патлаті темні птиці, низько прошуміли за могилу. Навколо все зашелестіло, злякано ожило і з писком, дзявкотінням, лопотінням кинулося врозтіч... Я ніколи й не думав, що в цьому глухому, безгомінному нічному степу може жити стільки всякої всячини!

Мати зупинилася: на шляху щось вовтузилося, хтось когось наче бив, душив, і той, кого душили, душитися не хотів, борюкався, схлипував, і голосом того діда, в якого вкрали коня, харчав:

— А ти думав як? Оце тобі на за те, оце тобі на і за те...

Мати звернула в степ і пішла швидше. Я витяг з мішечка автомат і зняв запобіжник. Та не минули ми й сотні будяків, як мати зупинилася знову: тепер ліворуч від нас принишкло говорило щось із могили. Та цього разу вже моїм голосом говорило так:

— Не бійтеся...

Мати підчекала мене і, озираючись на шлях і на могилу, важко побігла...

Ми бігли довго. В червонястій від місяця будяковій темноті з-під наших ніг вже нічого не спурхувало і не злітало: все живе на крилах і на ногах було від нас далеко, лише було чути, як у того, що десь сіло або залягло, здалеку б’ється сполохане серце...

А серце в мене гупало — дай Боже!.. Я дивувався своїй мамі: в чунях і валянках, у куфайці, в сірій цупкій з шинелі хустці, з двадцятилітровою каністрою за плечима, вона пробігла одну могилу, на якій сидів місяць, пробігла другу могилу, на якій сидів місяць, минула третю могилу, на якій сидів місяць, і аж біля четвертої, на якій теж сидів місяць, стала. Скинула каністру на степ і зняла хустку: з її чорних кіс і хустки парував сивий туманчик. Я поставив запобіжник на місце, заховав, щоб не бачила, автомат у мішечок і підійшов до неї.

— Бач, стріляють, — сказала мати. — Не настрілялися...

— Мамо, дай тепер я понесу, — і завдав каністру на плечі.

— На, підмости на плече хустку, буде м’якше...

— Не треба, мамо... Я ж буду плечі міняти... Куди йти, прямо?

Мати пішла попереду. На могилах сиділо по червоному, як кров, місяцю, і ми йшли від них близько, що на кожному можна добре було роздивитися, як брат брата підняв на вила...

Піт пощипував очі, земля стала твердіша, мої дерев’яні черевики били по ній, як по залізу, і чути їх, видно, було далеко, аж у самому Голованівську. Будяків не стало, замість них засріблилася шовкова якась трава, — ковила, чи що? — я став зашпортуватися об камінці, і знизу запахло розмерзлою водою. Де ж ліс, думав я і, в ніби просіяну на густому ситі кукурудзяну муку, вдивлявся в місячну далину. Я відчув, що ноги мої без мене пригальмовують — степ опускався вдалину, і тут на очі стали потрапляти гармати. Самі лиш гармати і більш нічого, і вигляд вони мали такий нещасний, що далі нікуди. Наче їх хто жував. Жував на передніх зубах, а потім перетирав на кутніх. З відірваними, зігнутими в дугу стволами, вони дивилися удалину, де чорними німими купами громадилися танки... «Оце дали німцям джосу, — подумав я. — Так от звідкіля воно гриміло, що аж у нас, вдома, у погребі, де ми усі переховувалися, обсипалися стіни!..»