Кінь на вечірній зорі

Микола Вінграновський

— Як де? Я ввесь час вдома... А нам поросятко з колгоспу дали — будемо годувати.

— Чим ви його будете годувати?

— Поки що нема чим. Та скоро ж лобода піде! А тепер я травичкою його годую. Насічу травички з водою, і воно їсть... Це часом не ти купався з лисеням у річці?

— А що?

— Та нічого... — сказала Галя. — Сідай, чого стоїш?

Я сів.

Галя була як ластівка: в чорному, з якогось чорного сукна піджаці і в білій, з білого парашута кофті. І дзьобик у Галі був: носик маленький, рівненький, очі карі, як дві темно-коричневі квасольки. А чобітки жовті. Не чуні, а з тієї ж самої жовтої, що й чуні, резини, лише поклеєні чобітки.

— У тебе ручка є? — запитала Галя.

— Ручка є, та пера нема. Зламалося. І нема на чому писати.

— А в мене ось і ручка є, і перо, і папір, — Галя поклала на стіл білу з парашута торбинку, дістала з неї ручку і пожовтілий шматок газети. — Лише чорнила нема.

— Чорнило, Галю, я зроблю. З буряка. З бузини воно краще, та де тепер бузина, надворі ж весна — не осінь. Та й з буряка буде гарне. Ти яке любиш — густе чи не дуже?

— Не дуже. Бо від густого забивається перо.

Блоха і Пуп сиділи взагалі без нічого: у них не було ні ручок, ні пер, ні паперу, ні чорнила. На столі лежали їхні засмальцьовані в дьогті, в тавоті, в легроїні руки, які не годне було відмити жодне мило... Блоха гірко дивився у вікно і їжачився: прямо за комір зі стелі йому крапала снігова вода. Пуп, щоб даремно не гаяти часу, куняв.

У клас зайшов довгий, як дишло, учитель. Рукави гімнастерки у нього були в кишенях. У сірій спідниці, в ботах і в акуратній куфаєчці з ним зайшла ще якась жінка і зупинилася біля дверей. Ми встали.

— Добрий день, — сухим степовим голосом сказав учитель.

— Добрий день.

— Сідайте.

Ми сіли.

— Ну, як? — запитав учитель.

Ми мовчали.

— Ну, то як? — запитав він ще раз і гибнув головою на Пупа.

Пуп встав.

— Як? — відповів йому Пуп. — Ніяк.

— І все?

— А що ще?

— Сідай.

Пуп сів.

— Ну, як? — гибнув учитель до мене.

Я встав.

— Як? — знову, вчетверте, запитав він.

— А що? — запитав я в свою чергу.

— Я запитую — як? Наші фашистів гонять?

— Женуть, — відповів я.

— Молодець! — сказав учитель. — Так фашистам і треба.

Писати вмієш?

— Вмію, — промимрив я і глянув на Галю.

— Іди сюди.

Я підійшов.

— Візьми ось у мене з планшета блокнота і ручку, сідай і зараз будеш писати... — учитель потерся підборіддям об комірець кітеля і підвищив голос. — Дорогі діти наших бійців, льотчиків і матросів! Я, на жаль, ніякий не вчитель. Мене попросили у райвно поїхати до вас у село і записати вас: прізвище, ім’я, по батькові, хто з якого року, пол — мужчиненський чи женський, — сімейне положення і так далі. У мене все там у блокноті записано, як і про що. А поскільки вчителів у районі не хвата, та й вам учитися в цьому році вже нема коли, бо скоро літо, та й роботи усякої достобіса — я зараз вас усіх перепишу, передам список начальству у райвно, а там воно нехай вже само розбирається... У вас тут часом води нема? Щось у мене від хвилювання в горлі горить. Ніколи перед такими, як ви, ще не виступав... Біжи візьми де-небудь води, — сказав він Блосі. — Якщо нема криничної, то можна з бочки і снігової. Лише, дивись, щоб була чиста!

Блоха побіг.

— Отже, так, пиши! — наказав учитель.

Переді мною лежав його блокнот і ручка-самописка. Похололою рукою я взяв його чорну і наче роздуту від чорнила ручку. З-за столу, з глибини класу, з нашого місця, на мене дивилася Галя, і в її очах млоївсь страх.

— Як твоє прізвище? — показав підборіддям учитель на Галю.

Галя встала.

— Білостінна...

— Пиши — Білостінна... стоп! Стоп! — зупинив він себе. — Ти часом не дочка того Білостінного, що в нашому взводі був?

— Не знаю... — як птиця перед польотом враз напружилася Галя.

— Як звати твого батька?

— Іван...

— Іван? — учитель наморщив лоба. — Ні, не той. Того звали Дмитром. А може, він брат твого батька? У твого батька брат є?

— Немає...

— Тоді не той. Ну, та нічого! Ти, Білостінна, головне, не журись: усі Івани на фронті живучі! Я сам Іван!.. Записав Білостінну? — учитель перехилився через моє плече у блокнот. — Що ж ти не пишеш? Пиши.

— Цією вашою ручкою я не вмію... я такою ніколи не писав... — горів я далі.

— От тобі й маєш! Бери тоді свою і пиши своєю. Де твоя ручка?

— Онде там, на столі. Та вона без пера...

— У кого ручка з пером? — запитав учитель.

— У мене! — швидко підняла руку Галя.

— Тоді йди і пиши!..

У двері, тримаючи в руках за вушка білу каструлю, просунувся Блоха:

— Кружки ніде нема, не знайшов. Якщо хочете, то пийте з каструлі. Вода чиста, кринична...

Жінка, що стояла біля дверей, взяла у Блохи каструлю, піднесла вчителеві до рота і стала його напувати. Учитель нахильці пив, і жодна крапля не впала з його губ на підлогу...

Заходили в школу — кульбаби цвіли де-не-де. Вийшли — від кульбаб жовтіло усе шкільне подвір’я, аж Галя зажмурилась.

Учитель і та (в ботах) жінка сіли на двоколку, вона взяла віжки, і замурзаним коником, завбільшки з горобця, покотили на Забари.

— Ти де поросяті рвеш? — запитав я Галю.

— А тут, за школою, в окопі.

— Іди додому, перевдягнись і приходь на кладовище, там, знаєш, яка трава? Ого-го! Прийдеш?

— Прийду.

— Не забудеш?

— Не забуду.

— У вас вдома парашута ще трохи є?

— Нащо тобі?

— Візьми ножиці і виріж із нього бинду — отакої довжини і ширини, — показав я Галі руками. — Мені треба.

У хаті було тихо. Мати ще не прийшла з колгоспу, а брат із сестрою десь гралися.

Я зайшов у сарай і сів робити Галі намисто. Нарізав до колоди кабельків, а в мене їх був цілий жмут, і синіх, і червоних, і зелених, і білих, на тонкий мідний довгий дротик насилив ті обрубочки впереміжку, і вийшло намисто хоч куди!..

На кладовищі глухо пахло землею і сірі хрести, то там, то там, наче невеликими сім’ями, стояли купками і ніби трималися за руки. Трава на могилах і під могилами гналася, як з води, і над великими, більшими в два рази, як біля школи, кульбабами вже басували якісь наче придуркуваті джмелі.

Галя йшла за хрестами, озиралася і шукала мене очима.

— Галю, — покликав я Галю, і в голові зашуміло, я ще хотів їй щось сказати, та губи мої ніби хто заклеїв вишневим глеєм...

Я підійшов до неї, і вона між кущами сірого повію, із сірим мішечком для трави під рукою дивилася на мене жалібно і тихо...

— Галю, — сказав я, — ти мене любиш?..

Наїдені на кульбабах, між хрестами гундосили джмелі, синіми першими ріденькими квіточками з могил дивився барвінок, стежкою під ногами чимчикували з роботи і на роботу мурахи.

— Люблю, — сказала Галя.

— Дуже?

— Дуже. Я коли взнала, що ти топився, то мало не вмерла...

— І я тебе люблю дуже.

— Поклянись, — сказала Галя.

— Клянусь, — сказав я, — і ти поклянись.

— Клянусь...

— До могили?

— До могили.

— I я клянусь, що любитиму тебе до могили. Ти заміж за мене вийдеш?

— Вийду.

— Закінчиться ось війна, і вийдеш?

— Вийду...

— Давай поцілуємось.

— Давай, — сказала Галя, — тільки як?

— Як-як? Губами. Ти мене, а я тебе.

Галя заплющила очі і завмерла. Я нахилив голову і поцілував Галю в губи.

— Тепер скажи, Галю: якщо я тебе зраджу, то щоб мене Бог побив і покарав.

— Якщо я тебе зраджу, то щоб мене Бог побив і покарав, — сказала Галя.

— І я, не дай Бог, якщо тебе зраджу, то щоб і мене Бог побив і покарав.

Я одягнув Галі на шию намисто, і ми, вже як жених і наречена, стали рвати поросяті траву...

У стайні биндою з Галиного парашута я перев’язав Мухачу око, і він став схожий на німецького офіцера.

Офіцер у сумирному колі трьох корів, — уся наша колгоспна череда, — жував у яслах кукурудзяні переїди і докірливо дивився на мене, мовляв, куди ти мене завів і як мені далі жити?

Тут нагодився голова колгоспу, дядько Дузь, він же і голова, і комірник, і при Мухачеві конюх, і сказав:

— А чо ти, Микитко, не в школі?

— А нас розпустили на канікули, — відповів я.

— Зібрали на один день і вже розпустили?

— Переписали, хто як зветься, і сказали: приходьте восени.

— Тоді так: бери коня, лише спутай, бо втече, я бачу, що він з таких, бери корів і жени на вигін, нехай трохи провітряться. З них, правда, і так нема толку ніякого, та все ж...

Я свиснув Блосі і Пупу, ми спутали Мухача і з коровами вигнали на вигін. Мухач пасся від них окремо і те й робив, що задирав голову та п’янко вдивлявся в степ...

Ми сіли робити на руках наколки. Голок, щоб наколювати, у нас не було, та в Пупа був товстенький шприц і пляшечка німецьких якихось синіх ліків.

— Наколюй першому мені, — сказав Пуп.

— А що ти хочеш?

— Серце.

— Так я ж тобі вже одне серце наколов!

— То маленьке. Тепер коли більше і з стрілою. А під ним — «Михаїл і Галя».

— Яка Галя? — зиркнув я на Пупа.

— Тобі не все одно? Галя, та й усе.

— Серце, стрілу і Михаїла я тобі виколю, а Галю колоти не буду. Нащо тобі Галя? Обійдешся і без Галі.

— Так це ж не тобі, — впирався Пуп. — То тобі Галі не треба, а мені, може, треба!

— А замість Галі на «г» — ти г... не хочеш? — не витримав я. — Не хочеш?

Пуп аж підскочив. Заховав пляшечку і шприца в кишеню і сказав:

— Ти думаєш, якщо в тебе ковзани і «шмайсер», і... і... — і побіг завертати корів.

Що Пуп хотів сказати мені отим своїм «і... і...», я не знаю, бо в мене, крім ковзанів і «шмайсера», до сьогоднішнього дня справді не було нічого, та від сьогоднішнього дня в мене вже були не лише ковзани і «шмайсер», а й Галя. Галя. Моя наречена...

Блоха ліг на спину і сказав:

— Ти, Лис Микитко, як собі думаєш: скільки одна людина за один раз може випити молока?

— Скільки? А скільки влізе.

— Ні, ти мені скажи — скільки? Кружку, дві, три, чотири, п’ять?..

— П’ять? Сумніваюсь.

— А я не сумніваюсь, — сказав Блоха. — Якби то на мене, то я випив би відро. Аби лише дали...

— Гей, ви! — кричав від степу Пуп. — Ідіть сюди, щось покажу!