Літо на Десні

Микола Вінграновський

Лисиця виглянула з нори, помружила малинові від сонця очі, розсунула мордочкою звіробій, подумала, помріяла, жовтенько залягла. Лисиця не бачила, що я її бачу з копиці сіна.

Над лисячою норою від краю поля довгов’язий «дикун» крав колгоспну картоплю. Лисиця тихенько свиснула. Але на цей раз свиснула не вона, а довгов’язий «дикун» свиснув своєму корешу, аби той біг швидше. Кореш біг старим деснянським річищем, і дві його сині спортивні сумки з білими літерами «Києву — 1500» читалися далеко, прочитала їх, видно, і лисиця, бо знову гулькнула у нору.

Лисиця жила в старому деснянському березі під старою дикою грушкою, і кращого місця для неї не було: від лівого ока на горбі темніє ліс із пахучим селом Соколівка, від правого ока тече правдива Десна. Перед норою внизу лежить моє озерце з чаїними гніздами в рогозі, за озерцем сидить моя копичка, де я виглядаю по шию в сіні, а далі, скільки біліє чаїне крило, туманіють деснянські луги, з мишами і жуками, жабами та вужами.

«Дикуни» похекали з картоплею до Десни, до намета, і лисиця знову виглянула з нори: когось вона гладила у норі, бо вуса її тремтіли.

Я вивільнив з-під бока залежану руку і вже хотів було закуняти, як сонна моя копиця затрусилася, і щось під нею бабахнуло: запахло чимось таким, що мені і навіть лисиці не стало чим дихати. Лисиця обхопила лапами звіробій і стала в нього внюхуватись, щоб не вчадіти... Я перегнувся з копиці і побачив, як об мою копичку чухається такий собі дикий кабанчик завбільшки з наш човен «Прогрес». Боки йому роздуло, мабуть, від пізньої вечері на картоплинищі, і от, прикурнувши на ніч під моєю копичкою, переїд від картоплі на ранок дав себе знати, і кабан сам себе розбудив.

Чухався він, як і належить чухатись мерові тутешніх лугів з корінцями медових трав, полів з картоплями, лісів із дубняками і прочая, і прочая.