Літо на Десні

Микола Вінграновський

З того берега в Десну упало дві берези — проплив сірий з черевцем теплоходик з Києва, вперся в Десну, і Десна, вириваючись з-під нього, так ударила хвилями в свій низький берег, що берези не встигли навіть ойкнути.

Кабан понурив рило в луг і став наслухати: до падіння беріз він звик, падали в Десну вони часто, і вони, і осокори, звик до човнів, упізнавав їх по голосу, який «Прогрес» чи «Казанка», а по суботах і неділях відходив з Десни подалі в луги — так гриміло, що аж боліло кабанові у вухах від Алли Пугачової і тих човнів — звик до всього. Кабан, видно, почув мене. Він оглянувсь на луги — ніде нікого, лише далеко, вдалині, в сизо-малиновому тумані, з машини злазили косарі. Десна ще порожня, сонна, двоє «дикунів» на березі чистять картоплю, хай собі чистять, — каже собі кабан, — я їх не боюсь, я сам — дик, лисицею пахне з-під грушки старого берега, нехай собі пахне, чорт з нею, що, я лисиці ніколи не чув?!.

Кабан задер рило на шпицю, але я вже заслонив обличчя віхтем сіна й дивився на нього крізь сіно. Над копицею продиркотів «кукурудзник», над «кукурудзником», у пірчастих хмарах, розминулися два реактивні — кабан звик і до літаків, слава Богу, не один рік на світі живе... Трактори й машини, літаки й човни — всі вони були йому сусідами по життю, кабан їх не боявся, швидше вони боялися його. Але — що ж таке? — наче нікого нема і наче хтось є?.. Раптом кабанові на рило, на самісінький п’ятачок, сіла синя бабка, сіла, засміялася синіми крильцями, ще й ніжку встромила кабанові у ніздрю, бо там було ніжці тепло.

Кабан скосив очі на свій п’ятачок, на бабку, і його щетина піднялась, як намагнічена, кожна щетинка застриміла окремо: сів би йому на рило літак чи трактор, то було б ще нічого, ті хоча б то спиталися, а це сіло без спросу, брикливе і синє, ще й лапу у ніздрю запхало, добирається лапою до серця — пропало серце!.. І тут, рятуючи Богом дане єдине життя, мер лугів і лісів, боліт і полів, і прочая дав такого горака і знову бабахнув так, що копиця моя задиміла! Позривалися з гнізд і закричали не своїми голосами чайки, а в пахучому селі Соколівка заплакала чиясь маленька дитина...

Кабан нісся лугом, з нього вистрілювала неперетравлена за ніч картопля і, вже зовсім легкий, він просвистів поміж змертвілими «дикунами», вплужився у Десну, проорав її світанковий малиновий сон, виборсався за впалими березами на берег, гидливо оглянувся та й емігрував у потойбережний деснянський лісовий світ.

Лисиця рвала боки зі сміху: вона давно знала цього пришелепкуватого дурнобіга, якому, як переїсть, ні з того ні з сього щось таке привередиться, і він так само ні з того ні з сього зривається і летить, аж повітря горить за ним...

Білою пісковою дорогою від Соколівки з’їжджав Валентином-конячкою з двома зчепленими бочками з криничною водою для косарів мій і лисиччин знайомий — Семен Семенович. За бочками йшла його чорно-біла бочкастенька корова, а сам він у колись зеленому кітелі покльовував носом на передку, додрімував, посилав гудзиками золоті зайчики то лисиці на старий берег у звіробої, то на луг, на копицю — мені. Семен Семенович цієї ночі, видно, ліг пізно, встав рано або й зовсім не спав, бо проминув зелений залужок, де завжди припинав свою тихеньку Маню пастися. Маня стиха гукнула свого хазяїна. Семен Семенович розплющив попелясті очі, оглянувся на Маню, сказав Валентинові «тррр», звісив з передка одну ногу в гумовому чоботі, потім другу, блиснув зайчиками на Соколівку, відв’язав Маню від бочки, доточив до налигача ще вірьовки, вдавив підбором у траву шворня, припнув Маню ближче до озерця — захоче Маня в обід води, то нап’ється.

— Пасись, я в обід буду, — сказав їй Семен Семенович, підійшов до бочки, ударив кулаком по мокрому чопу, закинув на передок один чобіт, другим відштовхнувся, сів, сказав коню «но!», заплющив недоспані попелясті очі і поблимав зайчиками лугом далі.

Лисиця хихикнула — вона шанувала і цього мера корів, коней, курей, кролів і прочая — Семена Семеновича: возить косарям воду. Розвезе повні бочки, порожні постягує, бере косу і косить на приболітних берегах рогозу, чмакає чобітьми, слухає всмак Аллу Пугачову. Коневі крізь вії повільно цідиться теплий сон, а Семен Семенович косить і ловить вухом Аллу.

— Тррр, — сказав Семен Семенович коню, а сам одним чоботом, потім другим став на сидіння, і його попелясті очі виросли переді мною.

— Ви ще тут, Олексійовичу, чи вже вас нема?

— Тут, Семеновичу. Сиджу. Бачу, як ви з гори з’їхали, Маню припнули.

— Та припнув. А жінка моя як сказилася — ще затемна в Київ з часником подалася! А я оце Маню припнув та й думаю: а що, як я зараз під’їду, а Олексійовича раптом нема?

— Як то — нема?

— Ну, мало що, ну, телеграма з роботи... Ваш малий ще не встав?

— Наче ні. З намета не вилазив.

— А кум з кумою?

— І кум з кумою.

— А вудки? У воді? Ви бачили, як оте сіре опудало проповзло — дві берези звалило? Пропали ваші вудки!

— Та ми їх на ніч сьогодні не закидали.

— А, тоді друге діло. Тоді — підснідаємо. — Семен Семенович порпається в офіцерській своїй з чорним швом по краях кітелевій кишені, видлубує з неї головку часнику, витирає об коліно, блискає зайчиком і кидає мені на копицю.

— Ловіть! Це вже сьогорічний. У жінки ледве випросив — усе в Київ та в Київ, а западись ти зі своїм базаром!

Я ловлю головку, відкушую з неї білого чубчика, одломлюю зубом часниковий зубок, чищу й жую.

— Олексійовичу, язик облізе і згорить! Ось я вам хліба дам і сальця. — Семен Семенович нагинається за сидіння, за один свій чобіт, за другий, шарудить під косою і виймає з соломи целофановий, — салофановий, як каже Семен Семенович, — мішечок.

— Та злазьте вже! У мене самого від вашого часникового жування слина тече.

Я з’їжджаю з копиці, тисну Семену Семеновичу правицю, до чого Семен Семенович вельми не байдужий, бо, подаючи мені щоранку правицю свою, відрекомендовується: “Семен Семенович Запоточний — людина і чоловєк”.

— Як спали? — І сам собі за мене відповідає: — Добре. А ваш малий? Добре. А кум з кумою? Ще не вставали. Давайте підснідаємо. Бідончик для вашого малого від Мані — ось.

Валентин, наче нехотячи і випадково, повертає свою загнуздану голову до Десни, до нашого намету і тихо пирхає. Та мій малий на посту: синій від холоду, він лежить за наметом у верболозі на піску і поїдом їсть очима коня.

Валентин моргає малому оком, і мій малий моргає йому зеленим своїм. Валентин веде вухом, і мій хапається рученям за вухо своє. Валентин ворушить хвостом, і мій, шукаючи хвоста у себе, відказує головою з кущів Валентинові — нема, мовляв, у мене хвоста нема, я ще безхвостий! Валентин нагинає голову і підбирає з лугу якусь бадилину, — мій малий лиже вихололий у росі пісок. І таке — щоранку.

— Якось попалася мені на днях газета «Известия», так там написано: Южний полюс — мінус 59. А я вам скажу, що це не так уже й холодно. Якщо вже брати полюс, то там могло б бути і холодніше. Це ж не Десна... Ну добре, я поїхав. Сьогодні увечері, як завжди! — каже Семен Семенович, смикає віжками, зганяє з сонячного Валентинового боку чорненьких лугових мушок, мушки відразу ж перелітають грітися на вицвілу кітелеву спину Семена Семеновича і — поїхали до косариків далі.

«Сьогодні увечері, як завжди», ми з Семеном Семеновичем Запоточним, людиною і чоловєком, мером, прочая і прочая, грали у підкидного. Грали вже тиждень, якщо не два. Пізно ввечері з сонними мушками на спині і з порожніми бочками від косарів Семен Семенович випрягав Валентина. Мушки це знали давно і відразу ж перелітали ночувати на нагрітого за день Валентина. Спутаний Семеном Семеновичем Валентин ночував їх на собі до ранку. Семен Семенович тим часом, відійшовши трохи від воза, стріпував однією ногою — чобіт летів на віз, стріпував другою — летів другий.

— Син не розщитав. Прислав мені чоботи на два номери більші, кітеля і штани — вгадав, а чоботи — ні...

Перед наметом біля вогнища на спущеному надувному матраці лежала колода карт, простих і понятних, як казав Семен Семенович («бо на них все видно і безо всяких там викрутасів і голих женщин»). Біля матраца на клейонці вухатили відкриті консерви з кількою в томаті і так, у маринаді, скумбрії в томаті і так, у маслі, кругла буханка київського чорного хліба (любов «людини і чоловєка»), за клейонкою на тринозі чамрів з юшкою казанок...

Із верболозу видибує мій малий, дзигонить від холоду, підскакує мені на руки, пахне піском і каже:

— Тату, а він мені оком — так, і я йому — так. Він мені вухом — сюдь, і я йому — сюдь...

— Чого ж ти плачеш, дурненький?

— Ми вже скоро поїдемо... У тебе за халявою телеграма.

— Та не поїдемо...

— По-оїдемо!.. — реве мій малий, аж загикується. — Я в колгосп хо-очу!.. Віддай мене у ко-о-лгосп до Валентина... Дядько Семен з ним сьогодні не приїде...

Я вкутую зареваного загику піджаком і несу до намета.

— Приїде. Ти ж чув, як дядько Семен мені сказав: сьогодні увечері, як завжди... А ти б сам підійшов до Валентина і познайомився. Сказав би: мене звати Дмитро, а по-київському — Діма. І я хочу до тебе в колгосп.

— Він не повірить... та ще мене за руку вкусить...

— Не вкусить. Він же не собака. То собаки кусаються і то, коли вже сильно їх роздрочиш. А Валентин — коник смирний, він не кусається. От скажи, Дмитрику, от скажи: хочеш, тільки не плач, Валентин тебе сьогодні на собі покатає?

— У нього хвіст відпаде, як я на нього сяду...

— Не відпаде. Ти ж бачиш, які Валентин бочки з водою возить, і воза, і дядька Семена везе... Лягай досипляй, і я тебе сьогодні з ним познайомлю...

На Дмитрикових губах жовтою шкаралупкою засихає Манине молоко, і він, попирхуючи по-конячому, засинає в непрогрітому ще сонцем наметі.

На Десні і в лугах холониться ранок, а в небі гріється день. У небі вже насіялись жайворонки, а попід ними, наче змагаючись між собою, в синьо-золотистому сяєві чорними стрілами миготять ластівки. Під ластівками, кленучи немолоді свої крила і доганяючи молодих, летять столітні деснянські ворони. Під воронами, зневажаючи світ і все живе, «собі на умі», горбато пролітають на кривих своїх крилах сірі чаплі.